5. Вразити з першого погляду

Наступного дня ми з Владою написали повідомлення в університетський чат, що для нашого проекту потрібні студенти з мультимедійної журналістики, які могли б допомогти зі створенням фото- та відеоконтенту для рекламної кампанії фестивалю. Я написала коротко і по суті: що саме нам потрібно, коли планується зустріч і хто може долучитися. Влада перечитала повідомлення разів п’ять.

– Може, написати якось цікавіше? – запропонувала вона.

– А що може бути цікавого в об’яві? Нам потрібні фотографи й відеооператори.

– Ну… можна додати, що проект перспективний.

– Він і так перспективний. Ми ж не на побачення їх запрошуємо.

Влада кинула на мене ображений погляд.

– Я просто хочу, щоб Маркіян прийшов. Потрібно його якось зацікавити.

– Він і так прийде, якщо йому буде цікаво, – знизала я плечима.

– А якщо не прийде? – злякалася Влада.

– Тоді будемо працювати без нього, – пожартувала я.

– Олесю! Ти що здуріла! – злякалася Влада. – Навіщо тоді весь цей проект?

Я засміялася.

– Все, все, не хвилюйся, – заспокоїла я її. – Думаю, він прийде. А якщо ні, я сама його особисто запрошу.

– Ловлю на слові! – підморгнула Влада.

Через кілька годин нам почали відповідати студенти. Хтось просто поставив плюсик, хтось написав, що може допомогти зі зйомкою, а декілька людей попросили розповісти більше про фестиваль.

Влада стежила за повідомленнями з таким напруженням, ніби від цього залежала її доля. Потім у чаті з’явилося повідомлення від Маркіяна: «Можу долучитися. Якщо ще актуально, скиньте деталі».

Влада аж підскочила зі стільця.

– Олесю, він сам написав! – вигукнула вона.

– Я бачу, не треба так кричати, – я скривилася. – Бо я оглухну.

– Я не можу повірити, що у нас вийшло…

– Чому? Це університетський проект. Ти ж сама казала, що він любить такі речі. Ми все вдало розрахували.

– Ти не уявляєш, як для мене це важливо! – раділа Влада.

Здавалося, для Влади навіть звичайне повідомлення від Маркіяна вже було всесвітньої подією. Ми написали в чаті, що зустрічаємось через два дні в аудиторії для презентацій на нашому факультеті, щоб обговорити концепцію кампанії, розподілити завдання і вирішити, який саме контент нам потрібен.

Я заздалегідь підготувала презентацію. Влада відповідала за рекламну стратегію, тому половину вечора сперечалася зі мною щодо кольорів, шрифтів і того, наскільки «молодіжним» має бути наш візуальний стиль. Врешті-решт ми дійшли згоди і закрили ноут.

У день зустрічі я прийшла трохи раніше. В аудиторії вже стояв проектор, на столі лежали роздруківки з інформацією про фестиваль. Я відкрила ноутбук і почала перевіряти презентацію. За кілька хвилин з’явилася Влада. Саме з’явилася, а не прийшла. Коли я її побачила, ледве підібрала щелепу. Облягаюча сукня з декольте, туфлі на підборах, прикраси на кожному пальці, а зачіску мабуть спеціально зробила в салоні.

– Ти що на конкурс краси зібралася? – підколола я.

– А що, тобі не подобається?

– Та дуже подобається, але ж це просто зустріч студентів, а ти виглядаєш, як кінозірка на Канській доріжці.

– Я маю вразити Маркіяна з першого погляду! – впевнено сказала Влада.

– Головне, щоб ти його не перелякала, – я посміхнулася. – Влада, все має відповідати цілі зустрічі.

– Ну от, я думала ти мене похвалиш… – розгубилася подруга.

– Та ти гарна, гарна, не хвилюйся, просто трохи недоречно.

– А я думаю, доречно! – заперечила Влада і впевнено всілася поруч зі мною.

Замість того, щоб передивитися презентацію та доповідь, вона декілька разів підфарбувала губи і очі, які й так були ідеальні. Я бачила, як вона хвилюється і навіть пожаліла її. Влада за іспити так не переживала ніколи. Ніби зараз вирішувалося питання всього її життя…