4. План по зближенню

Я замислилася, не знаючи, що сказати. По кількох світлинах важко зробити висновок, але Владі дуже потрібна була моя думка, бо вона, здається, тільки про Маркіяна зараз і могла говорити. 

– Я не роздивлялася його роботи, але те, що встигла побачити, мені сподобалося, – відверто відповіла я. – Його фотографії особливі, він ловить цікаві моменти, гру світла і тіней, вирази обличчя людей. Мабуть, саме це мені й сподобалося, бо ти ж знаєш, я сама люблю фотографувати. Він не просто ловить красивий кадр, а передає настрій і знаходить щось особливе.

– От, бачиш, я знала, що ти оціниш! – зраділа Влада.

– В цілому, цікаві роботи! – підсумувала я.

– Не просто цікаві, Маркіян справді талановитий! – додала Влада.

– Можливо, не буду заперечувати, – погодилася я. – Але яким боком талант до кохання?

Влада задумалася.

– Не знаю… Якщо чесно. Просто мене до нього тягне, як магнітом, і все.

– Ох, подруго!

– Уявляєш, ми могли б разом подорожувати, – мрійливо сказала Влада. – Знімати якісь репортажі… Хоча ні, він би знімав, а я б просувала його канал…

Я подивилася їй у вічі.

– Ви ще навіть на побачення не сходили, а ти вже розмріялася.

– Ну то сходимо, – запевнила Влада.

– Це вже більше схоже на план.

– А ще він міг би фотографувати мене... Може я б стала моделлю…

– Владе, повернися на землю, – розсміялася я. – Батьки тебе з дому виженуть з твоєю моделлю. І взагалі, не думаю, що вони поділять твої погляди на Маркіяна.

Влада похмурніла, бо я тверезо дивилася на речі.

– А я не збираюся їх питати, мені вже не шістнадцять років. Я доросла людина, майже з дипломом в кишені. Сама можу обирати, кого любити.

– Ну-ну… подивимось… – посміхнулася я. – Гаразд, пішли на пару, бо запізнимось.

Влада важко зітхнула і знову подивилася в коридор, але Маркіян вже зник з полю зору.

– Він мені дуже подобається, – тихо сказала вона. – Олесю, ти ж мене розумієш?

– Звісно, – я обійняла її за плечі. – Навіть якщо ти зараз в рожевих окулярах, я все одне на твоєму боці.

– І що мені робити? – зітхнула Влада.

– Для початку перестати дивитися на нього так, ніби ти вже вибрала весільну сукню.

– Дуже смішно! – образилася вона.

– Взагалі-то, треба почати ближче спілкуватися, щоб пізнати його краще. Може ти розчаруєшся у ньому ще до того, як він тебе поцілує, – пожартувала я.

– Ми й так спілкуємося.

– Тоді більше спілкуйтеся.

Влада замислилася.

– Треба десь з ним перетнутися, щоб було більше часу, а не швидко випити кави на перерві у компанії ще десяти людей… Треба знайти привід… – Влада раптом оживилася. – У мене ж скоро день народження. Може влаштуємо вечірку і запросимо наших одногрупників та ще декількох з його факультету?

– Це буде виглядати якось дивно, – заперечила я. – З якого переляку ти їх запросиш?

– Тоді треба придумати… Олесю, які є ідеї? Ти ж хочеш, щоб я була щаслива? Допоможи мені!

Це прозвучало настільки щиро, що я вже не могла сперечатися.

– Звісно хочу! Добре, подумаю...

Влада узяла мене під руку і ми повільно пішли до аудиторії.

– Слухай, – раптом згадала я. – Не треба день народження.

– А що тоді?

Я кілька секунд мовчала, обмірковуючи ідею, що прийшла в голову: наш новий студентський проект. На наступному тижні ми мали презентувати концепцію рекламної кампанії для одного молодіжного культурного фестивалю, який проходив за містом. Ми відповідали за брендинг, рекламну стратегію, соціальні мережі та візуальну концепцію. Але з фотографіями та відео у нас була проблема.

– А знаєш що? – сказала я. – У нас же є проект із фестивалем і нам якраз потрібні люди з мультимедійного, для фото і відео. Нам треба зробити кілька коротких роликів і нормальну фотосесію для рекламної кампанії. Ми можемо сказати, що хочемо обговорити з ними можливості співпраці.

Влада кілька секунд мовчала, а потім заплескала в долоні.

– Олесю… Ти геніальна! Точно, ми можемо запропонувати йому долучитися до проекту! І у мене буде достатньо часу, щоб з ним зблизитися. І він нічого не запідозрить.

– А чому він має щось запідозрити? Це нормальна університетська традиція.

Влада вже світилася від щастя.

– Треба тільки зробити так, щоб це не виглядало, ніби ми спеціально його шукаємо, – запропонувала подруга.

– Можемо попросити когось із мультимедійного передати запрошення. Скажемо, що хочемо обговорити зйомки для проекту і запросити кількох студентів, які можуть нам допомогти.

– А Маркіяна включимо до списку.

– Саме так, бо ми бачили його роботи на каналі та сторінці в соцмережі.

– І коли почнемо? – нетерпляче запитала Влада.

– Спочатку напишемо в університетському чаті, що ми шукаємо людей на проект і планується невелика зустріч команди з цього приводу.

Вона засміялася і обійняла мене.

– Все, тоді вирішено!

На парі я краєм ока бачила, що Влада вже почала складати список, кого можна запросити в команду, а я занотувала основні питання щодо нашого проекту. Чесно кажучи, сама ідея мені подобалася, і навіть не через Маркіяна. Принаймні тоді я так думала.

Мені справді було цікаво подивитися, що можуть запропонувати студенти мультимедійного. Хороші фото й відео могли суттєво підняти нашу рекламну кампанію. А ще я чомусь знову згадала його… Мабуть, просто тому, що він був незвичайним. Влада мала рацію – Маркіян справді був гарним. Хоча для мене це нічого не означало, я ж не збиралася в нього закохуватися. Це Владина проблема, а я просто їй допоможу наблизитися до мети.