2. Здається, це закоханість

Цього року вересень був лагідний і теплий, ми все ще ходили в літніх речах і пили каву на терасах. Ми сиділи в університетській кав’ярні після пари, і я переглядала фотографії на телефоні. Наступного тижня нам потрібно було здати практичну роботу, і я намагалася зрозуміти, які знімки залишити.

Влада сиділа навпроти мовчки, що зовсім не було на неї схоже. Вона майже ніколи не мовчала, могла розповідати мені про що завгодно: від нової колекції одягу до сварки з викладачем або чергової дурниці, яку хтось написав у студентському чаті. Ця тиша мене нарешті здивувала і я підняла голову.

– Що з тобою? Ти якась не така, як завжди, – запитала я.

– Нічого, – відповіла вона.

– Точно? – я примружилася. – Владе, я тебе знаю вже стільки років. Коли ти кажеш «нічого» таким голосом, це означає, що сталося щось дуже цікаве.

Вона усміхнулася й опустила очі.

– Можливо… – загадково мовила подруга.

– Так і знала! – я відклала телефон. – Розповідай.

– Ти тільки не смійся.

– Добре, після таких слів мені вже смішно!

– Олесю!

– Добре, добре. Не сміюся.

Влада кілька секунд мовчала, ніби збиралася з духом, а потім закотила очі і видала:

– Здається, я закохалася!

– Що, знову? – я зітхнула. – Чомусь я не здивована.

– Чому? – зробила круглі очі подруга.

– Бо останнього разу ти казала, що нормальних чоловіків більше не залишилося і ти дала слово більше не закохуватися, – нагадала я.

– Цього разу виняток!

– Серйозно?

– Абсолютно.

Я нахилилася ближче:

– Ну й хто цей нещасний?

Влада засміялася.

– Не нещасний – він чудовий!

– Хто?

– Маркіян.

Я намагалася пригадати.

– Який ще Маркіян?

– Ну Маркіян із мультимедійного, – уточнила подруга.

І тут я вже зрозуміла, про кого вона говорить. Я бачила його кілька разів в університеті. Він теж навчався на четвертому курсі магістратури але за спеціальністю «Мультимедійна журналістика та цифрові медіа». Здається, ми навіть перетиналися на якомусь спільному заході, але особливої уваги я тоді на нього не звернула.

– Той високий? І що постійно ходить з камерою? – запитала я.

– Так!

– І що він такого зробив, щоб зачарувати тебе? – підколола я.

Влада подивилася на мене так, ніби я поставила найглупіше запитання у світі.

– Він просто… такий… такий!

– Дуже переконливо, – посміхнулася я.

– Ти не розумієш! Він фотографує, знімає відео, постійно подорожує, ходить в гори. У нього є власний канал і блог. Я вчора дивилася його роботи майже всю ніч, не могла відірватися! Він справжній талант!

– І що з того?

– Це приголомшливо!

Влада була у захваті, а я вже ледве стримувала усмішку.

– А ще він такий красунчик! – вона закотила очі.

– Та щось я не помітила, – я скептично скривила губи.

– Я серйозно! – Влада штовхнула мене ліктем. – Не смійся. Я, здається, вперше таке відчуваю.

– Та ти що? Дай пригадаю, скільки разів я це чула! – це вже була не іронія, а відвертий сарказм з мого боку.

– Зараз все інакше! – заперечила Влада.

– Ти з ним хоча б розмовляла? – запитала я.

– Звичайно. Ми кілька разів пили каву між парами.

– І як він до тебе ставиться?

– Ну не знаю... Наче добре, говорить компліменти, жартує…

– Це говорить про дуже серйозні речі, – не втрималася я.

– Олесю, ну не псуй мені настрій, – надула губи Влада.

– Я не псую, просто хочу зрозуміти, наскільки все серйозно у вас цього разу.

– Дуже серйозно! – закивала головою Влада. – Принаймні у мене.

– Ну дай бог! – побажала я. – Тримаю за тебе кулачки.

Я дивилася на подругу і не впізнавала її. Можливо, дійсно зараз у неї справжні почуття прокинулися.

– Покажеш, що ти знайшла про нього? –запитала я.

Влада одразу схопила телефон і відкрила його сторінку в фейсбуці, простягнула мені екран. Я глянула на фотографію профілю і почала переглядати пости.

– Ну? – нетерпляче запитала Влада.

– Гарний хлопець, ти права, – погодилася я. – І відосики у нього дуже прикольні. Не просто прикольні, а навіть дуже професійні. Але ж це не привід у нього закохуватися.

– А може привід? – образилася Влада. – Ти ж сама завжди казала, що від мажорів з грошима толку не буде. А Маркіян – творча людина, вже сам заробляє, хоч ще й вчиться. Я гадаю, у нього велике майбутнє.

– Можливо…– погодилася я, роблячи висновок з того, що встигла побачити, і повертаючи їй телефон. – А ти готова чекати того майбутнього? Вистачить терплячки?

– Якщо це справжнє кохання, то вистачить! – впевнено сказала Влада. – Головне, щоб все було взаємно.

– Отож, – погодилася я. – Ти хоч спочатку пізнай його краще, щоб потім знову не розчаровуватися, коли він прийде на побачення в дірявих джинсах.

– Та байдуже на джинси! Головне – яка людина!

– Що я чую?! – здивувалася я. – Ой, подруго, на тебе не схоже. Невже знизила планку?

– Ну ти ж мені радила, ось я й дослухалася, – посміхнулася Влада.

Я дивилася на неї і щось мені підказувало, що все це марна трата часу. Я дуже добре знала подругу. Хоча… Хто знає? Кохання творить дива з людиною. Раптом цього разу дійсно все серйозно.

– Ну і який у тебе план дій? – поцікавилася я.

– Ще немає, треба щось придумати… – замислилася Влада. – Щоб більше поспілкуватися та пізнати його.

– Це правильно! – погодилася я. – Ти кажеш розумні речі.

– Може влаштувати якусь вечірку, запросити його та ще наших з групи…

– Можна, – я кивнула.

– Ти мені допоможеш? – Влада подивилася благальними очима.

– Звісно! – запевнила я. – Заради твого щастя, хоч і примарного, я готова на все.

– Воно не примарне, – Влада образилася. – Ну чого ти відразу мені крила обрізаєш?

– Добре, більше не буду, вибач, – я нахилилася і обійняла подругу. – Все, що зможу, допоможу.