1. Потрійне зіткнення

– Блін, Олесю, ми вже запізнюємось на заняття до цього зануди Гордійчука! Якщо він знову зачинить перед нашим носом двері, я просто впаду на підлогу і буду битися в істериці! – Влада говорила і одночасно на ходу намагалася підмалювати губи, балансуючи на шпильках, і ледь не збила з ніг якогось студента.

– Ти б краще не марафет наводила перед самим виходом, а вставала вчасно, – віддихуючись, кинула я, поправляючи на плечі важкий рюкзак, що сповзав. – Біжимо швидше! Якщо пропустимо початок, нам обом капець – препод нам це пригадає. 

– Та ти що? Без марафету я й з хати не вийду! – заперечила Влада, запихуючи помаду в кишеню. 

Я схопила її за руку і потягла за собою. Ми майже летіли коридором третього поверху університету сучасних комунікацій на всіх парах. Університетський двіж, сміх, тупіт – усе це зливалося в суцільну карусель. Влада намагалася бігти швидко, але це було не так то й легко на її десяти сантиметрових підборах, які вибивали шалений ритм підлогою, наче барабанний дріб.

Я була на крок попереду, коли ми вилетіли з-за рогу біля кафедри мультимедіа. Бац! Я невідразу зрозуміла, що сталося, коли з розгону впаялася наче у бетонну стіну. Мої кросівки ковзнули і я, миттєво втративши рівновагу, полетіла назад, інстинктивно заплющивши очі і готуючись зустрітися з холодною підлогою, але якийсь сильний ривок обірвав падіння. Чиясь міцна рука обхопила мене за талію і різко смикнула на себе. 

Я розплющила очі і одночасно з цим побачила, як від несподіваного зіткнення з плеча хлопця, що спіймав мене, зірвався важкий рюкзак і почав падати на підлогу. Все це відбувалося наче у повільнений зйомці. 

– Ой матінко! – почувся позаду голос Влади, яка у ту ж мить влетіла мені в спину.

Хлопець – мій рятівник і власник рюкзака – неймовірним акробатичним рухом однією рукою притиснув мене до себе, а іншою якимось дивом зловив рюкзак за сантиметр від того, щоб він не впав на підлогу. Моє серце шалено билося десь у горлі. 

Ми стояли надто близько, так, що я відчувала його дихання і тепло тіла. А сзаду мене охоплювала Влада. Я дивилася прямо в чорні, нереально виразні очі хлопця, який усе ще тримав мене за талію. У його погляді не було злості – лише здивування і ще щось на диво тепле… На секунду здалося, що навколо нас зупинився весь поверх. 

– Не варто так швидко бігати, – першим порушив мовчанку хлопець. Його голос був низьким, оксамитовим і дуже приємним. – Ви в порядку? – запитав він нас обох.

– Та… здається, так, – видихнула я, відчуваючи, як обличчя заливає шалений рум’янець. Я різко вирвалася з його обіймів, намагаючись відступити на крок назад і відсовуючи Владу. – Вибач! Ми дуже поспішаємо… 

– Сподіваюсь, обійшлося без травм? – запитав він. 

Влада потерла перенісся.

– Я теж сподіваюсь, – посміхнулася вона. – Так носом в спину Олесі влупилася, хоч би не зламала. 

– Дай подивлюся? – запропонував хлопець і наблизився до Влади. 

На диво, вона не стала заперечувати, коли він торкнувся її перенісся, а стояла наче загіпнотизована і не зводила з нього очей. Хлопець обстежив її ніс і заключив:

– Все на місці, жити будеш! 

– А ти в порядку? – запитала вона в свою чергу.

– Я – так, – кивнув він. – Хоча удар був міцний, подвійний. Не часто в мене двоє дівчат одночасно влітають. Головне – встиг рюкзак врятувати. 

– А що в тебе там? Кришталь? – пожартувала подруга. 

– Дорожче, – посміхнувся він. – Фотоапарат, який коштує, як кришталевий палац. 

– Ой, вибач! – злякалася я. 

– Та все добре! – відмахнувся хлопець. – Все обійшлося.

– Все, ми здається остаточно запізнилися! – зітхнула я.

– Нам кінець! – охнула Влада, кліпаючи своїми довгими віями, наче метелик крилами. 

– Пішли! – попрощалася я і потягла її за собою, кинувши хлопцю на ходу: – Пока!

Він лише коротко кивнув, закинув рюкзак за спину, і рушив далі коридором, не обертаючись. Я проводила його поглядом. Високий, з гарною фігурою, одягнений у чорне худі й джинси, з цим величезним рюкзаком він виглядав як людина з іншої планети, а не як студент.

– Офігіти… – Влада схопила мене за руку. – Олесю, ти його знаєш? Хто це взагалі був?! У мене аж пульс у вухах стукає! 

– Поняття не маю, – знизала я плечима. – Біжимо, бо Гордійчук нас не впустить.

На наше щастя, ми встигли заскочити в аудиторію перед самим носом викладача. Я намагалася зосередитися на лекції, хоча перед внутрішнім моїм зором все ще стояли чорні очі хлопця з камерою. Влада навіть не робила вигляд, що слухає, і весь час потайки гортала щось в телефоні.