✦ Глава 8. Після вибуху

Дощ падав другий день поспіль.
Брайтвуд потонув у холодному повітрі, у калюжах, що відбивали світло ліхтарів, немов розбиті дзеркала.
Ніка сиділа біля вікна у спільній кімнаті гуртожитку. Гарячий чай давно вистиг, але вона все одно тримала горнятко в руках, щоб хоч трохи зігріти пальці.

Міла тихо друкувала щось на ноутбуці. Вона вже кілька разів кидала на Ніку погляд, але не питала нічого — просто чекала.
Ніка мовчала.
В голові — лише слова, які все ще боліли:

«Через тебе ми все втратили.»

Макс сказав це холодно, навіть не дивлячись на неї. І те, як його друзі підтримали його — отим глузливим шепотом за спиною, — ранило сильніше, ніж сама сварка.

Наступного дня все місто здавалося сірим.
У коледжі було шумно — студенти метушилися між парами, сміялися, ділилися планами.
Але коли Ніка проходила повз коридор, де стояв Макс з хлопцями, усі раптом стихли.

Він навіть не глянув у її бік.
Лише кинув коротко:

— Деякі просто не створені для команди.

І всі засміялися.
Не голосно, але достатньо, щоб у неї всередині щось зламалося.

Вона вибігла надвір, просто під дощ. Холодні краплі били по обличчю, стирали все — злість, образу, навіть сльози.
Навіщо вона взагалі приїхала сюди?
Щоб почати все спочатку, чи щоб знову боліло?

Вона пішла до старого парку, який ховався за корпусом. Дерева там були високі, темні, мовчазні.
Ніка зупинилася під дубом, дивилася на небо.
І саме тоді побачила його.

Макс стояв біля фонтану — промоклий, з руками в кишенях, наче не відчував дощу.
Їй захотілося просто пройти повз, зробити вигляд, що не бачить.
Але ноги самі пішли вперед.

— Ти щасливий? — тихо спитала вона.
Він повільно підняв погляд. Його очі були не холодні — втомлені.
— Ніка… не починай.
— Це ти почав.
— Я лише сказав правду.
— Твою правду, — різко відрізала вона. — Ту, де всі винні, крім тебе.

Між ними — кілька кроків і шум дощу.
Він наблизився.
— Ти не розумієш, — його голос зірвався. — Я бачив, як усе згорає через одну помилку.
— То, може, перестань бачити минуле в кожному, хто поруч?

Він мовчав.
Довго.
А потім уперше за весь час його голос став м’яким:
— Може, ти маєш рацію.

Вони стояли мовчки, доки грім не розітнув небо.
Її волосся злиплося, його куртка блищала від дощу, а між ними вперше не було злості.
Тільки тиша.
І щось, що нагадувало про життя.

Наступного дня, уранці, коли вона зайшла в аудиторію, всі вже гуділи.
На дошці висіла біла картка.
Без підпису.
Тільки одне речення:

«Не грай із вогнем, Максе. Вона не така, як ти думаєш.»

Клас замовк, коли він увійшов. Макс зупинився, поглядом уп’явся в записку. Потім — у неї.
Ніхто нічого не сказав.

Ввечері він сам прийшов у гуртожиток.
Ніка сиділа біля вікна, коли у двері тихо постукали.
— Ти не подумай, я просто… — він спинився, не знаходячи слів.
— Що? Прийшов вибачитись? — холодно кинула вона.
— Прийшов з’ясувати, хто це зробив.

Вона здивовано глянула на нього.
— Ми?
Він ледь усміхнувся.
— Ти ж не думала, що я дозволю, щоб тебе втягнули в це саму?

І коли він пішов, вона вперше за довгий час відчула —
що ненависть між ними більше не така чиста.
Щось у ній уже пахло зовсім інакше.
Може, як дощ після грози.
А може — як початок чогось, що ніхто з них не зможе зупинити.