✦ Глава 7.Примусова хімія

Коли куратора оголосила нове завдання, у класі запанувала така тиша, що чути було, як хтось десь на третьому поверсі закрив двері.
— Цього разу ви працюєте в парах, — сказала вона, спокійно гортаючи журнал. — Проєкт із теми «Взаємодія».

Макс сидів розвалившись на стільці, впевнено усміхаючись.
Ніка ковтнула повітря, ніби перед стрибком у холодну воду.
Вона не вірила, що доля настільки жорстока.

— Макс і Ніка, — сказала кураторка. — Ви разом.

Кілька студентів пирснули.
Міла прошепотіла:
— Це буде або шедевр, або вибух лабораторії.

Ніка дивилася перед собою, не рухаючись.
Вона почула, як Макс тихо зітхнув — чи то з роздратування, чи то з насолоди від ситуації.

— Супер, — сказав він. — Просто те, що мені треба.

Вона підвелась, глянувши на нього холодно:
— Не переймайся, я зроблю свою частину, як завжди. Тільки не заважай.

Він усміхнувся.
— А я й не збирався. Мені цікаво, скільки часу знадобиться, щоб ти вибухнула.

Їм видали аудиторію, купу матеріалів і тему — створити експериментальний проєкт, що показує, як дві протилежні речовини можуть утворити щось нове, не руйнуючи одна одну.

Викладачка жартувала, що це про них.
Жарт був не дуже далекий від правди.

Перші години пройшли у мовчанні.
Ніка писала формули, Макс щось креслив, не дивлячись на неї.
Повітря було густим від напруги — навіть світло здавалося гострішим.

Коли він підійшов ближче, щоб глянути на її розрахунки, вона відсунулася.
— Я не люблю, коли хтось дихає мені в потилицю.
— А я не люблю, коли хтось помиляється у пропорціях, — спокійно відповів він. — Дивись, тут зайвий відсоток кислоти.

— Та ну? — вона різко вихопила аркуш. — Не треба вдавати з себе генія.
— Не вдаю, — тихо сказав він, — я ним є.

Вона хотіла щось відповісти, але побачила його очі — не злі, не зверхні, просто зосереджені. І це збило з пантелику.

Весь день вони сварилися, сперечалися, доводили.
І десь посеред хаосу народжувалась робота — ідеально точна, виважена, майже красива.
Вони обоє це бачили, але мовчали.

Наступного вечора, коли залишилися самі, гроза почалася не надворі, а всередині.

— Мені здається, ти ненавидиш мене, — сказав Макс, коли вона перевіряла показники.
— Мені не здається, — спокійно відповіла вона.
— Тоді навіщо ми взагалі це робимо?
— Бо я не здаюся. І не даю задоволення ворогам.

Він посміхнувся, але вже інакше — якось тихо, без зверхності.
— Знаєш, дивно чути від тебе, але це мені навіть подобається.

Вона підняла погляд, і в ту мить щось загуділо — прилад дав збій.
Із пробірки здійнявся густий дим, блиснуло полум’я.
Ніка відскочила, а Макс різко притягнув її до себе, закриваючи від вибуху.
Секунда — і все стихло.

Вона відчула, як його рука ще на її талії.
Серце билося швидше, ніж після кави.
— Відпусти, — прошепотіла.
— Я просто... переконався, що ти ціла, — сказав він.

Вона відвернулась, щоб він не побачив, як щоки почервоніли.

Коли вони нарешті закінчили, проєкт був кращий, ніж у всіх.
Але сталося щось дивне — наступного ранку їхні матеріали зникли.
Повністю.

І коли викладачка запитала, хто винен,
Макс мовчки глянув на Ніку.

— Ти знову вирішила помститись? — холодно сказав він. — Цього разу зайшла надто далеко.
Вона застигла.
— Ти серйозно думаєш, що я...?!
— А хто ще?

Вона не знала, що сказати.
І тільки Міла, яка увійшла до класу з телефоном у руках, врятувала ситуацію.

— О, ні, друзі. — Вона показала екран. — Я бачила, як хтось із інших груп виходив із вашої аудиторії вночі. І це точно не Ніка.

Викладачка підвела брови. Макс опустив очі.
Міла тільки прошепотіла:
— Ви двоє... мабуть, і справді створені, щоб вибухати разом.

Ніка пройшла повз нього, ледь торкнувшись плечем.
— Більше не смій мені не довіряти.

Макс мовчав.
А коли вона вийшла, він уперше усміхнувся не з насмішкою, а з подивом.

І чомусь подумав, що ця війна починає ставати небезпечно приємною.