✦ Глава 2.Коли все тільки починається

Ранок у Брайтвуді починався з запаху кави, шелесту сторінок і передчуття чогось нового.
Ніка стояла біля великого дзеркала в гуртожитку, розчісувала волосся й намагалася переконати себе, що нічого особливого сьогодні не станеться. Просто перший день навчання. Просто коледж. Просто нові люди.

Але серце зрадливо калатало.

Коли вона вийшла з кімнати, коридор був сповнений гомону — хтось шукав кабінети, хтось уже запізнювався.
Біля сходів стояла дівчина з рожевим наплічником і заплутаним волоссям, що вибивалося з хвоста. Вона щосили намагалася втримати в руках каву, папки й телефон одночасно.

— Ой! — вигукнула вона, коли папери посипалися на підлогу.
Ніка швидко нахилилася допомогти.
— Тримай, — подала їй останній аркуш.

— Дякую! Я — Міла, — усміхнулася дівчина. — Новенька?
— Так, Ніка.
— О, тоді ми з тобою в одному човні! — Міла засміялася, підморгнувши. — Ходімо разом, я боюся заблукати в цьому «замку знань».

Ніка не втрималася від усмішки. Міла була яскравою — з тих людей, які легко запалюють атмосферу навколо себе.

Коли вони разом зайшли в головний хол, Ніка одразу його побачила.
Макс.

Він стояв біля дошки оголошень, спершись на стіну, із книжкою в руках. І навіть серед натовпу він виділявся — не зовнішністю, а тим спокоєм, який ішов від нього.

— Хто це? — тихо запитала Міла.
— Не знаю… — відповіла Ніка, хоча насправді знала. — Просто… Макс.
— О, «просто Макс» дивиться на тебе, — Міла хитро примружилась. — І, здається, не просто так.

Ніка відчула, як у грудях щось стислося.
Він підійшов ближче.

— Ми знову, — сказала вона тихо.
— Я ж казав, Брайтвуд запам’ятовує обличчя, — відповів він, і в його голосі було щось знайоме, майже небезпечне.

Міла скосила очі, шепнувши:
— Якщо ти зараз не почервонієш, я — так.

Перше заняття минуло майже непомітно. Міла виявилася надзвичайно товариською — постійно щось розповідала, жартувала й одразу встигла записатися в студентську газету.

— Знаєш, — сказала вона на перерві, — якщо тобі колись стане самотньо, просто приходь до мене. Я — людина-енерджайзер. І кавоман. Це важливо.

Ніка засміялася.
— Домовились.

І вперше за довгий час вона відчула, що тут може бути її місце.

Але коли після занять вона знову побачила Макса біля старого дуба, усмішка зникла.
Він сидів, схилившись над блокнотом.
— Ти малюєш? — обережно спитала вона.
— Пишу, — відповів він, не піднімаючи погляду. — Але не для всіх.
— Для когось особливого?
— Може, для тебе, якщо колись захочеш знати більше.

І ці слова осіли в її серці, як ніжний, але тривожний відголос.

Тієї ночі Ніка довго не могла заснути.
Її думки плуталися між сміхом Міли, поглядом Макса і тишею міста, яке ніби мало свій власний подих.

Вона не знала, що ці двоє — Міла й Макс — стануть тими, хто переверне її життя.
Один — своєю добротою.
Другий — своєю таємницею.