✦ Глава 1.Новий початок

Повітря Брайтвуду пахло дощем і кавою.
Тихе, ніби зупинене в часі, містечко зустріло Ніку м’яким туманом, який огортав усе навколо — вулиці, будинки, дерева, навіть її думки.

Автобус від’їхав, залишивши після себе лише запах бензину й відчуття, що назад дороги вже немає.
Ніка стояла посеред дороги, стискаючи ручку валізи. У другій руці — телефон, на екрані якого миготіла мапа нового міста.

Новий початок. Нове життя. Нові люди.
Вона повторювала це, наче мантру. Але всередині все одно було неспокійно.

Брайтвуд здавався красивим — надто красивим, як для реальності.
Тут були вузенькі вулички, прикрашені гірляндами, навіть удень; кав’ярні з дерев’яними столиками біля вікон; і старовинний коледж, який піднімався на пагорбі, немов із листівки.

Та попри це, у повітрі відчувалося щось дивне. Тиша тут була не звичайна — не затишна, а… насторожена.
Наче місто спостерігало за нею.

— Перший день, так? — пролунало позаду.

Вона різко обернулася.

Хлопець стояв на відстані кількох кроків. Високий, у чорній куртці, з темним волоссям, яке неслухняно спадало на очі.
Його погляд був прохолодним, але водночас теплим. Сірі очі, в яких ховалося щось глибше, ніж просто цікавість.

— Так, — ледве вимовила вона.
— Я Макс, — сказав він коротко, без усмішки. — Ти швидко звикнеш до Брайтвуду.
Або… він звикне до тебе.

І він просто пішов. Не сказав нічого більше, не запитав навіть, як її звати.

Ніка стояла на місці ще хвилину.
Потім повільно видихнула, усміхнулася сама собі й рушила далі.

Дивний хлопець.
Але чомусь саме його голос залишився у вухах найдовше.

Гуртожиток був невеликий, але затишний. У кімнаті пахло свіжим повітрям і пилом від старих книг. На стіні висіла дошка з фото, на підвіконні стояла квітка в горщику, що трохи нагадувала дім.

Ніка розклала речі, поставила на стіл фото мами — і на мить завмерла.
Минуле все ще боліло. Але вона приїхала сюди, щоб від нього втекти.

Вона сіла на ліжко, заплющила очі й уявила, що завтра все буде інакше.
Нове місто. Нові люди. Нові відчуття.

Ввечері вона пішла до кав’ярні неподалік. Надворі почав накрапати дощ.
Дзвін дзвіночка над дверима, аромат кави, приглушена музика — усе це створювало дивну, теплу магію.

Ніка замовила латте й сіла біля вікна. Спостерігала, як краплі ковзають по склу.
І тоді вона його знову побачила.

Макс.
Він стояв біля барної стійки, говорив щось до баристи — коротко, спокійно, ніби звик, що його слухають.
Їхні погляди зустрілися.
І на мить світ ніби завмер.

— Ми знову зустрілися, — сказав він, підходячи ближче.
Його голос був трохи хриплим, але приємним.
— Мабуть, Брайтвуд справді тебе прийняв.

Ніка не знала, що відповісти.
Вона лише кивнула, відчуваючи, як серце вибиває ритм десь у грудях.

Він усміхнувся. Цього разу — по-справжньому.
І в цій усмішці було щось… небезпечне.

Тієї ночі Ніка довго не могла заснути.
Їй снилося місто — у вогнях, у тумані, у шепоті дощу. І десь у тому сні, серед темряви, стояв він.
Макс.
Хлопець із сірими очима, який, здавалося, знав її навіть краще, ніж вона сама.

І вона ще не знала, що ця зустріч змінить усе.