21. Світ, що руйнується

День 29

Передостанній. 

Джо

Сонце сьогодні занадто яскраве, воно висвічує кожен куток нашого притулку, наче нагадуючи: час виходити.

Ми сидимо на підлозі біля каміна, допиваючи каву. Повітря між нами наелектризоване не пристрастю, а якоюсь тривожною розгубленістю.

— Що ми зробимо першим, коли вийдемо? — питаю, дивлячись на порожню чашку. — Я маю на увазі... ми. Ти і я.

Нейт бере мою руку, переплітаючи наші пальці.

— Я не збираюся тебе відпускати, Джо. Ми знайдемо квартиру. Я знайду роботу. Хорошу роботу. Ми просто... будемо.

Він каже це впевнено, але я бачу тінь сумніву в його очах. Ми обоє звикли до цієї скляної кулі, де немає нікого, крім нас. А що буде там, де знову з’являться калорії, карти й моє минуле?

— Я зараз, — Нейт підводиться, цілуючи мене в маківку. — Треба принести дров, бо вночі обіцяють мороз. Не можна замерзнути в останню ніч тут.

— Це буде смішно, — відпускаю його руку. 

Він виходить, залишаючи свій телефон на низькому столику біля мого ліктя. Минув лише тиждень, як він почав знову ним користуватися, але зазвичай апарат мовчить.

Раптом екран спалахує. Потім ще раз. І ще. Вібрація гучно відлунює від дерев’яної поверхні. Раз, два, п’ять повідомлень поспіль. Я здригаюся. Можливо, щось із мамою? Або з тим другом, чия дружина Клер приїжджала?

Я беру телефон, щоб винести його Нейту на веранду, але погляд мимоволі чіпляється за верхнє повідомлення на заблокованому екрані.

«То що, Нейте, гра за три дні в силі? Всі чекають. Ставки подвоєні, як ти і хотів».

Наступне повідомлення від того ж контакту: 

«Не здумай злитися, ми вже все підготували».

Світ навколо мене раптово застигає. Гра. За три дні. Тобто через два дні після того, як ми вийдемо звідси. Усі мої страхи, які я так старанно закопувала, вибухають у грудях гострим болем. Ті карти, які я сховала в кейсі... Він знав? Він увесь цей час знав, що повернеться до них? 

Двері відчиняються, впускаючи потік холодного повітря. Нейт заходить з оберемком дров, помічає телефон у моїх руках і мою блідість.

— Джо? Щось сталося? — він кидає дрова біля каміна і швидко підходить до мене.

Я піднімаю екран, показуючи йому повідомлення. Руки тремтять так, що телефон ледь не випадає.

— Що це, Нейте? «Гра в силі»? Ти планував це? Поки ми тут говорили про спільне майбутнє, ти домовлявся про ставки?

Він дивиться на екран, і на його обличчі не з’являється ні каяття, ні страху. 

— Джо, заспокойся. Це... це старі домовленості.

— Старі? — я зриваюся на крик. — Вони пишуть так, ніби ти підтвердив це вчора! Ти брехав мені? Ти збирався вийти з цих дверей і піти прямо до них?

Він робить крок до мене, намагаючись взяти за плечі, але я відштовхую його.

— Скажи мені, що ти не підеш. Скажи, що ти їм відмовив!

Нейт мовчить. Він просто стоїть і дивиться на мене. Він не каже, що це було заплановано місяць тому. Він не каже, що вже вирішив не йти. Він просто мовчить. 

Я дивлюся на нього, і відчуваю, як усередині все випалюється. Біль такий сильний, що я не можу дихати. Якщо я залишуся тут хоча б ще на хвилину, я або розіб’ю щось, або розіб’юся сама.

— Мені потрібно побути на самоті, — говорю, ковтаючи сльози. — Не йди за мною. Просто... не треба.

Я забігаю до своєї кімнати й зачиняю двері на замок. Сповзаю по стіні на підлогу, обхопивши себе руками. Весь цей час. Всі ці слова про майбутнє, про квартиру, про те, що карти йому не потрібні... невже це була просто брехня? 

Минає година, а може, й дві. Гнів поступово змінюється тупим болем, а потім — надією. Можливо, я неправильно зрозуміла? Можливо, він справді намагається все скасувати? Я маю поговорити з ним. Ми не можемо закінчити все так.

Я тихо відчиняю двері й виходжу в коридор. Знизу доноситься голос Нейта. Він з кимось розмовляє по телефону. Я зупиняюся біля сходів, затамувавши подих.

— ...так, я знаю, що ставки високі. Десять тисяч? — його голос звучить холодно й зосереджено, так, як у перший день. — Добре. Я буду. Головне, щоб стіл був закритим. Так, післязавтра о десятій вечора. Все в силі.

Слова б’ють мене під дих. «Все в силі».

У мені щось остаточно обривається. Більше немає сліз. Тільки дика, некерована лють. Я повертаюся в кімнату, хапаю свою куртку і, не дивлячись на дзеркало, спускаюся вниз. Я пролітаю повз вітальню, де Нейт, почувши шум, щойно відклав телефон.

— Джо! Куди ти? — вигукує він, але я вже вискакую за двері.

Я буквально лечу. Мені все одно на холод, на те, що я в одних кедах. Я йду в клуб. Туди, де все це брудне життя, яке він так любить.

У клубі я опиняюся біля барної стійки. Один коктейль, другий, третій. Алкоголь обпікає горло, але він не може заглушити цей крик у моїй голові. Я хочу стерти ці дні. Я хочу знову стати холодною і байдужою.