16. Типові закохані

День 17 

Нейт

Я прокидаюся від того, що сонячний промінь, пробившись крізь щілину в шторах, б’є мені прямо в очі. Перша думка — де я? Друга — чому мені так дивно тепло?

Повертаю голову й завмираю. Джо. Вона спить поруч, притиснувшись до мого боку, і її дихання, таке рівне, ледь чутне, лоскоче мені шкіру на грудях. Одна її рука лежить на моєму плечі, а розпатлане волосся розсипалося по моїй подушці.

Ми перебралися в мою кімнату десь посеред ночі, коли на дивані стало затісно, а вогонь у каміні почав згасати. Я пам’ятаю, як ніс її на руках по сходах, і як вона сонно бурмотіла щось, міцніше обхоплюючи мою шию.

Я лежу нерухомо, боячись ворухнутися і розбити цей момент. У голові зараз справжній хаос. Я будував між нами стіни, переконував себе, що вона просто дівчинка з проблемами, яку мені підкинули обставини. А вчора вночі всі ці стіни рухнули так гучно, що я досі відчуваю цей гуркіт у вухах.

Я дивлюся на її обличчя. Уві сні вона не виглядає колючою чи ображеною. Вона виглядає такою тендітною. І від цього мені стає по-справжньому страшно.

Що я накоїв?

Ми ж приїхала сюди "лікуватися". Вона нестабільна, вона шукає підтримки, а я... я просто взяв і перейшов межу. Чи не було це з мого боку використанням її слабкості? Чи не вирішить вона зараз, прокинувшись, що я такий самий, як той Марк, тільки дію більш гарно?

Пальці мимоволі тягнуться до її волосся, але я зупиняюся на півдорозі. Я боюся побачити в її очах каяття. Боюся, що вона подивиться на мене з тим самим жахом, з яким дивилася на ваги в перший день. Якщо вона скаже, що це була помилка, що це просто алкоголь чи емоції після бійки... я не знаю, що буду робити.

Гроші, що лежать у вітальні, тепер здаються паперовим мотлохом. Вчора я думав, що вони дають мені свободу. Сьогодні я розумію, що моя свобода зараз міцно прикута до цієї дівчини, яка займає лише половину мого ліжка, але, здається, вже всю мою голову.

Джо здригається уві сні й міцніше стискає мою руку. Я заплющую очі, вдихаючи запах її шкіри — суміш її парфумів і мого мила.

— Тільки не жалкуй про це, Джо, — шепочу я так тихо, що навіть сам ледь чую. — Будь ласка, тільки не жалкуй.

Я вирішую спати так до останнього. Поки вона сама не розплющить очі й не винесе мені вирок. 

Я відчуваю, як крізь сон мене торкається щось тепле й неймовірно ніжне. Це губи Джо, які ледь торкаються моєї щоки, потім носа, а потім обережно — кутика моїх вуст. Я не відкриваю очей, насолоджуючись цим моментом, бо ще хвилину тому був упевнений, що прокинуся від холодного «нам треба поговорити».

Але вона не зупиняється. Джо обіймає мене, закидаючи ногу на мої стегна, і притискається так близько, ніби хоче розчинитися в мені. Її поцілунки стають сміливішими, і я нарешті розплющую очі. Вона дивиться на мене — і в її погляді немає ні тіні жалю. Тільки спокій і якась нова, м’яка іскринка.

— Доброго ранку, — шепоче вона, і знову цілує мене, цього разу довго й по-справжньому.

Я відповідаю з полегшенням, яке важко описати словами. Мої руки самі знаходять її талію, притягуючи ближче. Тепер я точно знаю: вона не жалкує. Вона тут, зі мною, і ця ніч не була помилкою.

— Я вже думав, ти втечеш, — хрипко зізнаюся я, перериваючи поцілунок.

— Дурень, — вона всміхається і легенько кусає мене за нижню губу. — Куди я втечу? Двері ж зачинені.

Ми ще довго валяємося, розмовляючи про всякі дурниці — про те, як тріщав камін, про те, що я насправді вмію готувати щось складніше за яєшню, і про те, що цей будинок тепер не здається таким вже й похмурим.

— Слухай, — я піднімаюся на лікті, дивлячись на неї. — У мене є ідея. Давай сьогодні снідати не тут. Я знаю один невеликий рибний ресторанчик біля самого порту. Там готують найкращу форель на вугіллі, яку я коли-небудь куштував.

Джо на мить замислюється, а потім киває.

— Тільки якщо ти обіцяєш, що ми не зустрінемо там твоїх «друзів» із картами.

— Обіцяю. Сьогодні тільки ти і я.

За годину ми вже йдемо вулицею, тримаючись за руки. Ми виглядаємо як найтиповіша закохана парочка: я притримую її за талію, коли ми проходимо через засніжені ділянки, а вона сміється, коли я невдало жартую про рибалок. У ресторані затишно, пахне спеціями та морем. Ми сідаємо біля вікна, і я бачу, як Джо вперше за довгий час з апетитом дивиться на меню, не намагаючись вирахувати кожну калорію.

Я дивлюся на неї і розумію: ці шістнадцять днів були потрібні лише для того, щоб ми опинилися тут, за цим столиком, по-справжньому щасливими.