13. І знову прірва

День 13 

Джозефіна (Джо) 

Ранок почався доволі дивно, бо гуляти всю ніч у клубі не входило у мої плани, але я таки зробила це. Вчорашня фотографія Нейта у тому притоні розлютила мене. Я й не думала про те, щоб йти до клубу, але коли шукала місце, де грає Нейт – зустріла Марка. Він був таким... Милим та щирим. Я вирішила, що лише трохи побуду з ним, та потім ми опинилися у клубі, я випила і далі всю ніч танцювала. 

Зараз же ми з Марком йдемо до мого будинку. За двадцять хвилин його відчинять і я зможу поспати. Холодний вітер пробирає до кісток, а залишки вчорашнього коктейлю в голові відгукуються тупим болем. Я йду по піску, відчуваючи, як ноги грузнуть у вологому березі. Марк зупиняється і міцно обіймає, ховаючи від різкого морського вітру. На мить я заплющую очі, намагаючись відчути хоч щось, крім порожнечі, але в голові лише картинка Нейта з тими картами.

— Джо, ти неймовірна, — шепоче Марк мені в саме вухо.

Його слова, які ще ввечері здавалися приємними, зараз викликають лише роздратування. Я різко роблю крок вперед і звільняю себе з обіймів. 

— Марку, припини, — кажу, поправляючи куртку. Голос звучить хрипко. — Дякую за вечір, було справді весело, але мені час додому. 

Марк криво всміхається, засунувши руки в кишені, дивиться на годинник, а потім на наш будинок на пагорбі.

— Ну, біжи. Ми зараз виглядаємо як коханці, що прощаються після таємної ночі, а ти — наче зрадлива дружина, яка повертається до чоловіка на світанку.

Я нічого не відповідаю. Цей жарт здається мені недоречним і навіть болючим. Я просто розвертаюся і швидко йду в бік будинку, не озираючись.

Двері піддаються легко — вісім десять. У вітальні вже пахне димом і... беконом. Нейт стоїть спиною до мене біля плити, методично перевертаючи щось на пательні. Камін палає так яскраво, ніби він підкидав туди дрова всю ніч, не стуливши очей.

Мій погляд падає на крісло біля столу. Там, наче розкидане сміття, лежить товста пачка грошей. Справжній куш.

— Бачу, вечір був продуктивним, — промовляю, киваючи на купюри. — Як тобі гралося? Було цікавіше, ніж сидіти тут?

Нейт навіть не повертає голови. Його спина напружена, а рухи занадто чіткі, механічні.

— Їжа буде готова хвилин за десять, — коротко кидає він. Голос абсолютно позбавлений емоцій, і це лякає мене більше, ніж якби він почав кричати.

Я стою ще кілька секунд, чекаючи бодай на один уїдливий коментар чи важкий погляд, але він продовжує ігнорувати мою присутність. Відчуваючи себе зайвою у цю домі, я розвертаюся і мовчки піднімаюся на другий поверх. У кімнаті я просто падаю на ліжко, навіть не роздягаючись, і вкриваюся з головою, намагаючись заглушити запах диму і відчуття, що ми щойно остаточно щось зламали.

Через десять хвилин я все ж таки спускаюся вниз. Аромат їжі мав би викликати апетит, але шлунок стискається від напруги, що буквально зависла в повітрі. Нейт уже розставив тарілки й сидить навпроти мого стільця, втупившись у свою чашку кави, і навіть не піднімає очей, коли я сідаю поруч.

Ми їмо в абсолютній тиші, яку порушує лише цокання годинника та тріск дров у каміні. Гроші все ще лежать у кріслі, як мовчазний докір.

— І що тепер? — не витримую я, відсуваючи тарілку. — Купиш собі новий човен? Чи поїдеш у Лас-Вегас, щоб остаточно проциндрити те, що залишилося від пам'яті твого брата?

Нейт повільно піднімає голову. Його очі червоні від недосипу.

— Я хотів закрити борг, Джо. Щоб мою сім'ю більше не турбували. Я запізнився і двері зачинили. Я ночував у мотелі. Один.

Я гірко всміхаюся. 

— О, як благородно. Ночував у мотелі... Ти просто вибрав карти, Нейте. Ти завжди вибираєш карти?

— А ти вибрала Марка! — раптом вибухає він, з силою гупнувши кулаком по столу. Склянки підстрибують. — Я бачив вас на пляжі! Бачив, як він тебе обіймав. Поки я думав, як виправдатися перед тобою, ти була з цим пустим місцем!

— Я пішла з ним, бо мені було самотньо і страшно! Бо ти покинув мене в цьому холодильнику! — кричу у відповідь, відчуваючи, як на очі накочуються сльози люті. — Ти не маєш права мене судити після того, як проміняв нормальність на пачку паперу!

— Твоя «нормальність» — це вішатися на шию першому ліпшому, хто скаже тобі комплімент? — сичить він, підводячись. — Знаєш що, Джо? Ти нічим не краща за тих хлопців зі своєї школи. Ти теж бачиш тільки те, що хочеш бачити.

— Не смій... не смій згадувати мою школу! — мій голос зривається. — Ти такий же егоїст, як і всі вони. Сподіваюся, ці гроші зроблять тебе щасливим, бо більше в тебе нічого немає!

Я зриваюся з місця, зачіпаючи стілець, який з гуркотом падає на підлогу. Забігаю до своєї кімнати і з силою зачиняю двері, повертаючи замок.

Я падаю на ліжко і зариваюся обличчям у подушку. Мене трусить від гніву й образи. Найгірше те, що я не знаю, на кого злюся більше — на нього чи на саму себе за те, що мені справді було боляче бачити його порожнє місце за столом вчора ввечері.

До обіду я не виходжу. Я чую, як він ходить внизу, як гримає посудом, як потім у будинку знову стає тихо. Сонце повільно повзе по стіні моєї кімнати, але для мене цей день уже безнадійно зіпсований.