12. Гра

День 12

Нейт

Я розплющую очі й кілька секунд просто дивлюся в стелю, вслухаючись у тишу будинку. М’язи гудуть, наче по мені проїхався вантажівка, а розбита губа неприємно ніє. Але, чорт забирай, як же добре бути не в мокрому човні посеред шторму, а тут. Вчора я вирубився майже миттєво, так і не встигши до ладу розпитати Джо про те, що сталося, поки мене не було. Той хлопець на мопеді... Марк. Щось у ньому мені від початку не подобається.

Треба витягти її на вулицю. Я впевнений, що ці два дні вона тільки те й робила, що сиділа в кутку і мерзла. 

Я піднімаюся, накидаю кофту і йду до її кімнати. Стук у двері виходить гучнішим, ніж я планував.

— Підйом, принцесо! Кросівки самі себе не зашнурують. Ти пропустила два дні, тож сьогодні біжимо подвійну дистанцію.

З-за дверей чути незадоволене бурмотіння і звук подушки, що летить у двері. Але за десять хвилин вона виходить — заспана, розпатлана, але з посмішкою. 

— Готова? 

— Йди до біса! — вона проходить повз мене, але в глибині душі я знаю, що вона рада. 

Ми біжимо мовчки. Морозне повітря допомагає протверезити голову. Я кілька разів намагаюся підібрати слова, щоб запитати про Марка, але мова наче застряє в горлі. Я не майстер душевних розмов. Проте доля вирішує все за мене.

На повороті до набережної ми впираємося прямо в нього. Марк виглядає паршиво — винуватий погляд, руки в кишенях. Побачивши нас, він різко гальмує.

— Джо! Слава богу. Я приходив, але ти не відчинила, — він робить крок до неї, ігноруючи мою присутність. — Я хотів вибачитися. Те, що зробила Стеф... той ляпас... Вона просто ненормальна. Я покинув її, Джо. Будь ласка, дай мені шанс все виправити.

Я відчуваю, як кулаки самі стискаються. Ляпас? Цей покидьок дозволив якійсь істеричці вдарити Джо? Я вже роблю крок вперед, готовий знести йому щелепу, але Джо раптом виставляє руку, зупиняючи мене.

— Шанс? — її голос холодний. — Марку, мені начхати на твою колишню і на твої вибачення. Не приходь більше до нашого будинку. Ніколи.

Вона розвертається і біжить далі, навіть не озирнувшись. Я затримуюся на секунду, дивлюся в розгублені очі Марка і відчуваю неймовірне полегшення. Навіть усмішка сама лізе на обличчя.

— Чув дівчину? Зникай, — кидаю я і наздоганяю Джо.

Коли ми повертаємося, вона йде в душ, а я стаю біля плити. Смажу грінки, варю каву... і раптом ловлю себе на думці, що мені це подобається. Ця рутина, цей будинок, навіть її постійне бурчання. Дивно, але за весь ранок я ні разу не згадав про карти. Мене не тягне в підвали до прокурених столів. Тут... спокійніше. 

Мамина терапія починає діяти? 

Після сніданку я вирішую трохи прогулятися містом на самоті. Треба подумати, як реалізувати те, що я дістав із моря. Але на центральній площі мене перехоплює Стів — один із тих невдах, що були у нас у перший день.

— О, Нейте! А ми тебе шукали. Сьогодні велика гра у підвалі «Старого якоря». Всі будуть. Ти з нами?

Я вже відкриваю рот, щоб сказати «ні», що з мене досить. Але Стів нахиляється ближче і називає суму банку. Мої очі мимоволі розширюються. Це в тричі більше, ніж я сподівався виручити за братові речі. Цих грошей вистачило б, щоб не просто закрити борги, а почати все спочатку. Де завгодно.

— О котрій? — питаю, відчуваючи знайомий свербіж у пальцях.

***

Гра затягується. Карти йдуть одна за одною, час летить непомітно. Коли я нарешті вириваюся з-за столу з набитою кишенею, я зиркаю на годинник і відчуваю, як всередині все падає.

22:15.

Чорт. Будинок зачинили. Джо залишилася в будинку сама. Якого біса я досі не взяв у неї номер? Так хоча б написав повідомлення, що переночую не вдома. 

— Ти все? — Стів зупиняє мене. 

— Ага. Час додому. 

От тільки, додому не потрапити. 

Я стою перед масивними дубовими дверима нашого будинку, і в грудях тисне від безсилля. Смикаю ручку — глухо. Якщо я зараз почну гатити у двері, вона злякається, або ще гірше — побачить моє винувате обличчя і знову закриється в собі. 

— Дідько, Нейте, ти ідіот, — шепочу сам собі.

Вирішую не влаштовувати сцен серед ночі. Нехай думає, що я просто затримався, ніж бачить, як я намагаюся виправдатися, хоча насправді в захваті від гри. Плентаюся до єдиного в цьому містечку мотелю «Морська зоря». Місце паршиве, пахне сирістю і старим пивом, але вибору немає.

Коли я підходжу до стійки реєстрації, там крутиться якась блондинка в занадто короткій спідниці. Вона явно засиділася в барі при мотелі й тепер шукає пригод. Помітивши мене, вона випрямляється і розпливається в масній усмішці.

— О, новий гість? — підходить ближче, обдаючи мене хмарою солодких парфумів, від яких хочеться чхнути. — Ти виглядаєш так, ніби тобі потрібна компанія, щоб зігрітися. Я Марго. У мене в номері є пляшка непоганого вина...

Вона кладе руку мені на передпліччя, грайливо накручуючи пасмо волосся на палець. Ще тиждень тому я б, можливо, і звернув увагу. Але зараз перед очима стоїть інша дівчина.