11. Ніяких почуттів

День 11 

Шум відкриття дверей будить мене. Вже восьма. Невже я спала у кріслі? Тіло болить, а кінцівки захололи. Яка жахлива і холодна ніч. Я вилізаю з крісла і йду до каміну. Знову намагаюся розпалити його, але знову не виходить. 

— Клята коробка! — б'ю по цеглі, хоча й розумію, що в цьому немає жодного сенсу. 

Залишивши камін у спокої, я плентаюся на кухню. Потрібно поїсти. Якщо я знову впаду в ту яму самокатування голодом, я просто не витримаю очікування. 

Ставлю чайник на плиту, і його тихе шипіння — єдине, що заповнює цю мертву тишу. Мої думки все ще там, на холодному причалі, де вітер гуляє поміж іржавих кранів. Я засипаю каву в чашку, дивлячись у вікно на сіре небо, як раптом ззаду лунає важкий звук відкриття дверей. 

Серце робить кульбіт і завмирає.

Двері відчиняються з протяжним скрипом. На порозі стоїть Нейт. Скуйовджений, брудний, у куртці, яка наскрізь просякла сіллю та мазутом, із запеклою кров'ю на розбитій губі. Нейт виглядає так, ніби він щойно повернувся з пекла, але він стоїть. Він дихає.

Я не встигаю нічого обдумати. Вся моя образа, весь сором через Марка і той страх, що душив мене дві доби, вибухають всередині. Я зриваюся з місця і просто лечу через вітальню.

— Нейте! — мій крик зривається на хрип.

Я врізаюся в нього на повній швидкості й застрибую, обхоплюючи його ногами за талію, а руками за шию, наче він мій єдиний порятунок у цьому світі. Нейт від несподіванки хитається і вдаряється спиною об одвірок, випускаючи з рук якусь важку сумку. Його руки завмирають у повітрі, він явно в шоці, не розуміючи, що відбувається.

— Господи, ти живий... ти живий! — я зариваюся обличчям у його холодну, вологу куртку, і мені байдуже, як це виглядає. — Вибач мені! Будь ласка, вибач за ті слова про брата! Я не хотіла, я не мала права... Я така дурепа, Нейте! 

Я плачу прямо йому в плече. Нарешті його руки, все ще холодні від морської води, невпевнено лягають мені на спину, притискаючи до себе.

— Гей... ти зараз мені ребра зламаєш, принцесо, — хрипко каже він, і хоча в голосі чути втому, у ньому немає тієї колишньої злості. — Ти що, справді думала, що я дозволю цьому морю виграти у мене таку легку ставку?

Я відсторонююся лише на сантиметр, щоб подивитися йому в очі.

— Я знайшла твою карту. Туза. Думала, що все...

Нейт ледь помітно всміхається.

— Значить, він приглянув за мною замість мене. А тепер злазь, Джо. Я пахну тухлою рибою і смертю, а мені ще треба навчити тебе, як нарешті розібратися з цим клятим каміном, бо тут холодніше ніж на вулиці. 

Він опускає мене на підлогу, і я швидко відсторонююся, відчуваючи, як обличчя починає палати. Навіщо я це зробила? Це було занадто. Поправляю светр й відходжу на крок, намагаючись повернути собі холодний і стриманий вигляд.

— Просто... я злякалася, що мені доведеться пояснювати твоїй мамі, куди ти подівся, — бурмочу уникаючи його погляду. — Тобі треба поїсти. Йди вмивайся, а я щось приготую.

Нейт лише хмикає, проводжаючи мене довгим поглядом, але нічого не каже. Він підходить до каміна, і вже через кілька хвилин у вітальні розливається справжнє тепло. Я тим часом на кухні гарячково готую яєшню з шинкою та варю міцну каву. Руки все ще трохи тремтять. Романтичні почуття? Ні, це просто шок й провина. Він — лише мій сусід по цьому дивному «ув’язненню», не більше. Точно.

Ми снідаємо в тиші. Нейт їсть жадібно, наче не бачив їжі вічність. Коли він нарешті відставляє порожню тарілку, мій погляд мимоволі падає на сумку, яку він кинув біля входу. Вона брудна, важка і досі виглядає мокрою.

— То що в тій сумці? — питаю, киваючи в бік передпокою.

— Нічого, що тебе стосується, Джо, — відрізає він, знову натягуючи на себе маску байдужості. — Просто старий мотлох.

— Старий мотлох не тягнуть із самого моря посеред шторму, ризикуючи життям, — я встаю і рішуче підходжу до сумки.

— Гей, не чіпай! — вигукує Нейт, але я виявляюся швидшою.

Хапаюся за край і з силою смикаю за блискавку, яка заїдає від солі. Сумка розкривається, і на підлогу зі скрипом вивалюється невелика металева коробка, а поруч із нею — кілька потьмянілих від води прикрас: масивний ланцюжок і щось схоже на старовинний годинник. У світлі каміна метал тьмяно поблискує.

— Коштовності? — піднімаю очі на Нейта. — Ти що, пограбував затонулий корабель?

Нейт важко зітхає і проводить рукою по обличчю, розуміючи, що приховати вже нічого не вдасться.

— Це речі мого брата, — тихо каже він. — Він був... не зовсім законослухняним, Джо. Перед тією аварією він встряв у серйозну халепу і сховав ці речі від людей, яким він був винен гроші. Він залишив мені карту. Ту саму схему, яку він намалював на старій гральній карті.

Чоловік дістає з кишені Пікового Туза, якого я знайшла на причалі, і я бачу на зворотному боці дрібні, майже стерті позначки та координати.

— Я знав, що це десь у морі, біля скель, — продовжує він. — Звідси було найближче плисти до мітки. Ці два дні я просто чекав на відлив і шукав схованку в печерах під скелями. Тепер я можу повернути борг від його імені. І нарешті закрити цю історію.