10. Піковий Туз

День 9 

Весь день я існую в якомусь вакуумі. Будинок, який здавався тісним через постійну присутність Нейта, раптом роздувся до розмірів холодного й ворожого всесвіту. Я намагаюся розпалити камін, але дрова лише шиплять і випускають їдкий дим, нагадуючи мені про мою безпорадність. Кожен шматок їжі застрягає в горлі. Я дивлюся на стілець, де він зазвичай сидів, тасуючи свої карти, і тиша в кімнаті стає настільки гучною, що мені хочеться кричати.

Мої слова — ті жахливі, отруйні слова про його брата — стоять у вухах. Я сама виштовхнула його в те кляте море.

День 10

Ніч минає без сну. Вітер б'ється у вікна, наче намагаючись розповісти мені, що там відбувається, на глибині. Коли настає сірий, похмурий ранок наступного дня, я не витримую. Накидаю куртку і, навіть не поснідавши, біжу в порт, хоча й не знаю, що хочу там знайти.

Місто спить під шаром свіжого снігу. В порту порожньо. Жодного рибалки, жодного відчиненого елінгу. Тільки заіржавілі крани височіють над водою, як скелети вимерлих істот. Море сьогодні виглядає важким і темним, наче ртуть. Від цього видовища мені стає ще паскудніше. 

— Нейте! — кричу, але вітер миттєво збиває мій голос. Звичайно він не почує мене. Це безглуздо. 

Я йду до того самого причалу, де бачила його востаннє з тим моряком. Під ногами рипить сніг. Погляд чіпляється за щось яскраве біля самого краю бетонної плити. Я підходжу ближче, серце починає калатати в якомусь рваному ритмі.

Там, напівзасипана холодним снігом, лежить карта.

Я опускаюся на коліна і тремтячими пальцями піднімаю її. Піковий туз. Та сама карта з потертими краями, яку він завжди тримав окремо. Його талісман. Його «зв'язок» із братом.

Він ніколи б не залишив її просто так. Ніколи.

Я притискаю холодний картон до грудей, і мене охоплює справжній, паралізуючий жах. Якщо карта тут, на причалі, це означає, що він або втратив її в поспіху, або... або це знак. Поганий знак. Море не забирає людей просто так, воно спочатку забирає те, що їм важливе. 

Я дивлюся на безкрайній обрій. Де вони? За тим мисом? Чи вже далеко в нейтральних водах, де шторм розгойдує їхнє маленьке судно, як тріску? Я не знаю назви човна, не знаю маршруту, не маю жодного контакту того старого моряка.

Я стою на порожньому причалі, маленька і беззахисна, стискаючи в руці карту. Вперше за довгий час я молюся не про те, щоб схуднути чи стати красивою, а про те, щоб на горизонті з'явилася хоча б одна жива цятка. Але вона не з’являється. Мені потрібна допомога. І єдиний кого я тут знаю — це Марк. 

Я біжу до кав’ярні, стискаючи карту в кишені, наче це останній зв'язок з реальністю. Марк — моя єдина надія. Він місцевий, він знає порт, він має мопед. Можливо, він знає того старого моряка.

Коли я влітаю в кав’ярню, Марк уже там. Він підводиться, його обличчя світлішає при вигляді мене.

— Джо! Я знав, що ти прийдеш. Вчорашнє...

— Марку, мені потрібна допомога, — перебиваю, задихаючись. — Нейт пішов у море, він зник, я знайшла його карту на причалі...

Я не встигаю закінчити. Двері кав'ярні відчиняються з таким гуркотом, що всі відвідувачі здригаються. Всередину вривається яскрава дівчина в дорогій шубі, її обличчя викривлене від люті.

— То ось вона? — кричить вона, пронизуючи мене поглядом. — Ось ця общипана курка, заради якої ти вчора скасував нашу вечерю?

— Стеф, заспокойся, це не те, що ти думаєш! — Марк намагається перегородити їй шлях, але вона відштовхує його з неймовірною силою.

Дівчина опиняється біля мене миттєво. Я навіть не встигаю розкрити рота, щоб пояснити бодай щось. 

— Тримайся подалі від мого хлопця, зрозуміла? — сичить вона.

Різкий біль обпікає щоку. Голова відкидається назад. У кав’ярні нависає мертва тиша. Я відчуваю, як на обличчі миттєво розливається жар, а в очах закипають сльози — не від болю, а від приниження. Я дивлюся на Марка, чекаючи, що він щось зробить, але він стоїть розгублений, переводячи погляд з неї на мене.

Я не чекаю ні секунди більше й вибігаю на вулицю. Сніг б’є в обличчя, але я нічого не відчуваю. Тільки пекучий сором. 

Забігаю в будинок і зачиняю всі замки. Падаю на підлогу прямо в передпокої, обхопивши себе руками. Мені хочеться зникнути. Стати тією самою прозорою дівчиною, якою я була до приїзду сюди.

Через якийсь час в двері починають стукати.

— Джо! Це Марк! Відчини, будь ласка! Стеф не мала цього робити, вона просто несповна розуму від ревнощів! Джо!

Я сиджу в темряві вітальні, забившись у куток дивана. Камін холодний. Будинок промерзає, але я не ворушуся. Я не вмикаю світло, не підходжу до вікна. Я вдаю, що мене немає. Що цей будинок порожній.

Стук продовжується ще хвилин десять, а потім затихає. Тільки завивання вітру за стіною нагадує мені про море. Я дістаю з кишені Пікового Туза і притискаю його до щіки, яка все ще горить від удару.

— Повернися живим... Будь ласка, — шепочу в порожнечу. 

Я залишаюся одна в темному, крижаному будинку, рахуючи хвилини до завершення цих безкінечних двох днів.