9. Відчуття провини

День 8 

Стук у двері розриває ранкову тишу саме тоді, коли я тільки-но ступаю на першу сходинку. Я поспішаю вниз, сподіваючись випередити Нейта, але він виявляється вже внизу. Нейт біля дверей, різко смикає ручку, наче чекав на цей момент.

Я завмираю на середині сходів.

На порозі стоїть Марк. Ранкове сонце підсвічує його темне волосся, а в руках він тримає два паперові стаканчики, від яких іде пара. Він усміхається — так само відкрито й сонячно, як і вчора.

— Доброго ранку! Сподіваюся, я не занадто рано? Приніс каву для прекрасної леді та... — він переводить погляд на Нейта, і його посмішка стає трохи натягнутою, — ...і її суворого сусіда. Хоча, як бачиш, стаканів у мене лише два.

Я вже стою поруч з ними. Нейт оглядає Марка з ніг до голови з таким виглядом, ніби перед ним не людина, а якась прикра помилка природи. Він навіть не дивиться на каву.

— Банально, — видає він, потім хмикає, і в цьому звуці стільки зневаги. 

Далі він просто розвертається, проходить повз мене, зачіпаючи моє плече своїм, і йде у свою кімнату. Гуркіт його дверей відлунює по всьому будинку.

Я переводжу подих і дивлюся на Марка.

— Не зважай на нього, у нього сьогодні «особливий» настрій, — кажу, відчуваючи, як моє обличчя мимоволі розпливається в усмішці.

— Мені байдуже на його настрій, якщо ти рада мене бачити, — Марк простягає мені стаканчик. Кава гаряча й пахне фундуком. — Я подумав, що після вчорашнього падіння тобі не завадить трохи тепла.

Я беру каву, і наші пальці на мить зустрічаються. Мені справді приємно. Приємно, що хтось пам’ятає про мене, що хтось доклав зусиль, щоб прийти сюди. Поруч із Марком я відчуваю себе звичайною, здоровою дівчиною, у якої просто почався гарний ранок.

— Дякую, Марку. Це саме те, що мені було потрібно.

Я виходжу на ґанок, зачиняючи за собою двері. Ми сідаємо на старі стільці біля будинку. Погода сьогодні не сонячна й доволі похмура. 

— Тут неймовірний краєвид, Джо. — починає розмову Марк. — Садиба мого дідуся стоїть на самій вершині, звідти все море як на долоні. Підеш зі мною? — він дивиться так щиро, що відмовити просто неможливо.

— Так, зачекай лише хвилину, я візьму теплі речі, — усміхаюсь і забігаю в будинок.

Нейт чекає на мене прямо у вітальні. Він стоїть, спершись на одвірок, і в його очах темніє справжня буря.

— Кудись зібралася? Чи кава розмила тобі залишки мізків? — питає, навіть не намагаючись приховати отруту в голосі.

— Я йду гуляти з Марком. І тебе це не стосується, Нейте, — я намагаюся пройти повз, але він перегороджує шлях.

— Ти йдеш з типом, якого знаєш один день. Ти хоч розумієш, як це виглядає? Ти просто шукаєш привід, щоб хтось подивився на тебе з обожнюванням, бо сама себе терпіти не можеш!

Мене наче окропом обдає. Гнів спалахує миттєво, засліплюючи все інше.

— Знаєш, у чому твоя проблема? — я роблю крок до нього, дивлячись прямо в очі. — Ти думаєш, що всі такі ж зіпсовані, як ти. Ти не можеш пережити, що хтось може бути просто добрим. Ти — просто невдаха, Нейте. Азартний гравець, який програв усе, навіть власну людяність. Твій брат, мабуть, був єдиним нормальним у вашій родині, і мені шкода, що вижив саме ти!

Нейт раптом замовкає. Його обличчя стає блідим, як попіл, а руки, що стискали край куртки, розслабляються. Він нічого не відповідає, просто відступає вбік, даючи мені дорогу. Я проходжу і йду до своєї кімнати. Вдягаю все найтепліше і спускаюся. Нейт досі у вітальні. Я вилітаю з будинку, грюкнувши дверима так, що дрижать вікна.

— Все гаразд? — Марк стоїть біля будинку. 

— Так, все супер! 

Прогулянка з Марком мала б бути ідеальною. Його садиба — це величний кам'яний будинок на горі, оточений засніженим садом. Ми ходимо просторими залами, він розповідає історії про антикваріат і своїх предків. Тут гарно, спокійно і... порожньо. Весь цей час у мене в голові стоїть обличчя Нейта після моїх слів. Я відчуваю, як у грудях розростається важкий камінь провини.

Ми виходимо на балкон, звідки справді видно все узбережжя.

— Ти така особлива, Джо, — шепоче Марк. Він підходить ближче, кладе руку мені на талію і повільно нахиляється для поцілунку.

Я різко відсторонююся.

— Марку, вибач... Я не можу. Я не готова до цього. Все занадто швидко.

— О, — він виглядає розчарованим, але швидко опановує себе. — Звісно, я розумію. Не буду тиснути.

Я не можу припинити думати про Нейта, якого образила. 

Марк проводжає мене до підніжжя гори. Весь шлях я мовчу. Коли ми нарешті підходимо до мого будинку, на вулиці вже сутеніє. 

— Дякую за цей день, — посміхаюся. — І вибач за... 

— І тобі дякую, Джо. Завтра побачимось? 

— Я трохи втомилася, давай про це завтра поговоримо? — вказую на телефон. 

— Так, звичайно. 

Неочікувано Марк обіймає мене, і я відчуваю щось дивне, але не відштовхую його.