8. Порт та нові знайомства

День 7

— Я здивована, — мама вкотре дивиться на ваги і цифру, що вони показують. — Плюс два кілограми, Джо! Неймовірно! 

Я давно не ставала на ваги, тож для мене це такий самий шок, як і для мами. Напевно, у цьому й був план. У будинку немає вагів і я не можу перевіряти вагу після кожного прийому їжі, а завдяки цьому я спокійно їм. 

— Я ще й бігати почала, — вирішую ще більше порадувати маму. — Ну точніше, ми з Нейтом почали. А якщо ще точніше — він змушує мене бігати вже третій день. 

— Це ж чудово! До речі, а де він? — мама озирається. — Його мама вчора приїжджала, так? 

— Так, тітка Катрін привезла йому речі і їжу. Але зараз Нейт пішов погуляти... Це його ритуал після смачного обіду! — вигадую цю брехню на ходу.

Нейт зникає після пробіжки і думаю, він ходить у якийсь підпільний клуб. Або ж сам створив підпільний клуб. Але я не можу сказати цього мамі. 

Мама виглядає такою щасливою, що мені стає майже соромно за свою брехню. Вона збирає свої речі, дає мені ще кілька настанов щодо вітамінів і, нарешті, їде. Я залишаюся стояти на порозі, дивлячись на порожню дорогу. Плюс два кілограми. Я відчуваю їх не як важкість, а як щось... надійне. Вперше за довгий час моє тіло не здається мені ворогом, якого треба морити голодом.

Але думки швидко повертаються до Нейта. «Ритуал після обіду», авжеж.

Я повертаюся в будинок, де панує незвична тиша. Камін затишно тріщить — Нейт навчив мене підтримувати вогонь, і тепер це стало моїм обов'язком, поки він «на справах». Але сьогодні цікавість пересилює обіцяну йому приватність. Я знаю, що він не міг піти далеко. Місто занадто мале, а порт, про який він згадував, знаходиться всього в п'ятнадцяти хвилинах ходьби.

Накидаю куртку і виходжу. Повітря сьогодні колюче, але сонце засліплює, відбиваючись від залишків снігу. Я йду в бік набережної, намагаючись триматися тіні будинків. Якщо він побачить, що я стежу за ним, нашому перемир’ю прийде кінець.

Минаю кав'ярню, старий рибний ринок і виходжу до причалів. Тут пахне мазутом, сіллю і старою деревиною. Біля одного з напівзруйнованих елінгів я бачу знайому постать. Нейт сидить на перевернутому човні, але він не грає. Біля нього стоїть літній чоловік у засмальцьованій куртці моряка.

Я підходжу ближче, ховаючись за купою сіток. Вони про щось сперечаються. Нейт тримає в руках свою колоду карт, але він не тасує їх. Він показує щось на карті, малює пальцем схему на запорошеному склі човна.

— Я ж кажу тобі, старий, це спрацює, — долинає до мене голос Нейта. — Мій брат знав цей маршрут. Якщо ми вийдемо в море до шторму, ми зможемо витягнути ті снасті.

Моряк хитає головою, щось бурчить і відходить. Нейт залишається один. Він дістає одну карту з колоди — ту саму, яку, мабуть, вважає своїм талісманом — і довго дивиться на неї. В його позі стільки самотності, що в мене стискається серце. Він не грає на гроші. Він шукає щось інше. Щось, що пов'язує його з братом сильніше, ніж просто пам'ять.

Я випадково зачіпаю ногою пусту бляшанку. Звук розрізає тишу порту. Нейт миттєво обертається.

— Слідкуєш за мною, принцесо? — він ховає карту в кишеню і зістрибує з човна. — Тобі не казали, що цікавість може коштувати... ну, наприклад, ще однієї пробіжки завтра вранці?

Я виходжу зі своєї схованки, відчуваючи, як червоніють щоки.

— Мама поїхала. Вона бачила вагу. Два кілограми, Нейте.

— Два кілограми? — він підходить ближче, і його обличчя пом'якшується. — Що ж, тоді ти офіційно стаєш важчою за повітря. Вітаю. Але це не привід пхати свій ніс у портові справи.

— Ти не грав, — кажу я, дивлячись йому в очі. — Ти не шукав клуб. Ти був тут. Навіщо тоді брехав мені?

Нейт мовчить, дивлячись на море.

— Деякі ставки, Джо, занадто особисті, щоб про них розповідати комусь. Йдемо додому, я обіцяв твоїй мамі, що ти будеш у теплі.

Ми йдемо вузькою вулицею, що веде від порту до нашого району. Сонце вже сідає, забарвлюючи брудний сніг на узбіччях у мідний колір. Нейт щось розповідає про місцеві човни, я слухаю впівоберта, як раптом позаду лунає різке ревіння мотора.

Все стається за лічені секунди.

Старий обшарпаний мопед вилітає з-за повороту на швидкості, яку ця вуличка явно не передбачає. Водій, намагаючись об’їхати вибоїну, різко вивертає кермо в наш бік. Нейт встигає лише вигукнути моє ім'я і простягнути руку, але його пальці лише ковзають по рукаву моєї куртки.

Мопед чіпляє мене за плече, і я, втративши рівновагу, влітаю прямо в кучугуру брудного, перемішаного з піском снігу.

— Джо! — Нейт опиняється біля мене миттєво. Він відштовхує водія, який вже встиг загальмувати й зіскочити з мопеда, і сам підхоплює мене під лікті. — Ти ціла? Вдарилася?

Я відпльовуюсь від снігу, відчуваючи, як обличчя пече від холоду й сорому. Штани мокрі, рукавичка загубилася десь у бруді.

— Вибачте! Боже, я вас не помітив, тут такий лід... — водій знімає шолом, і я замираю.

Перед нами стоїть хлопець, можливо, на пару років старший за нас. У нього густе темне волосся, розпатлане шоломом, і неймовірні очі — глибокі й винуваті. Він справді красивий. Навіть дуже. Він простягає руку, щоб допомогти мені обтруситися, але Нейт різко перехоплює його зап’ястя.