7. Відвертість

День 4

Ранкове, зимове сонце будить мене і я радо прокидаюся. Невже у цьому похмурою містечку також буває сонце? Це щось неймовірне. Я поспіхом одягаюся, потім йду до ванни, роблю всі ранкові процедури й виходжу з кімнати. У будинку знову тихо. Я спускаюся вниз, але Нейта немає там. Невже спить? Камін також холодний. Неохоче я повертаюся на другий поверх і стукаю у його кімнату, але відповіді немає. 

— Нейт, ти тут? ... Я заходжу! — штовхаю двері і вони зі скрипом відчиняються. У кімнаті порожньо. 

Колода карт. Чорт! Біжу до своєї кімнати, у паніці перевіряю подушку, та колода на місці. Я вже думала, що не відчула, як Нейт забрав її. 

І де ж тоді він? В мене й номеру немає, аби написати. 

Я стою посеред його порожньої кімнати, і в грудях наростає дивне почуття. Чому мені взагалі не байдуже? Він дорослий хлопець, азартний гравець і грубіян, який ще два дні тому називав мене «купою кісток». Він не мала дитина, щоб я за нього хвилювалася. Може, він просто знайшов спосіб вийти раніше, або його випустили, а я проспала?

— Нехай іде куди хоче, — бурмочу під ніс, хоча серце все ще калатає десь у горлі.

Спускаюся вниз. Холод у вітальні став майже відчутним — камін згас ще вночі, і від нього пахне лише сирим попелом. Я неохоче підходжу до купи дров. Вчора це виглядало так легко, коли робив Нейт. Я складаю поліна, запихаю між ними папір і чиркаю сірником. Вогонь на мить спалахує, а потім просто випускає хмару їдкого диму мені в обличчя і гасне.

— Чорт! — вигукую, витираючи сажу з лоба. Після третьої невдалої спроби я здаюся.

Йду на кухню, руки тремтять від холоду і роздратування. Варю каву — цей запах трохи заспокоює. Роблю собі пару бутербродів і сідаю за стіл, дивлячись у вікно на яскраве, але зовсім не тепле сонце. Жувати важко, кожен шматочок здається зайвим, але я згадую вчорашній вечір і обіцянку самій собі хоча б намагатися.

Тільки-но я допиваю каву і збираюся вийти на вулицю, як вхідні двері з гуркотом відчиняються. На порозі з'являється Нейт. Його волосся розпатлане вітром, щоки червоні від морозу, а погляд... він наче на взводі, очі бігають по кімнаті, шукаючи щось.

Він помічає мене і завмирає.

— О, принцеса вже на ногах, — він намагається посміхнутися, але виходить якось криво. Він підходить до свого рюкзака, риється в ньому секунду, а потім різко повертається до мене. Його обличчя змінюється. — Слухай, Джо, тут таке питання... Або до нас вночі залізли дуже дивні грабіжники, яких цікавить лише пошарпаний картон, або ти вирішила змінити професію на кишенькового злодія?

Я відчуваю, як до щік підступає жар, але намагаюся тримати обличчя.

— Можливо, грабіжники просто вирішили врятувати твою душу від гріха азарту? — віджартовуюсь, хоча голос трохи здригається.

Нейт робить крок до мене, засунувши руки в кишені куртки.

— Джо, я серйозно. Де карти? Це не смішно.

— Я віддам їх, — встаю з-за столу, схрестивши руки на грудях. — Але за однієї умови.

Він піднімає брову, чекаючи.

— Скажи мені чесно: навіщо вони тобі насправді? Тільки не бреши про «просто гру» чи «вбивання часу». Чому ти так за них тримаєшся, ніби це твій останній кисень?

Нейт мовчить, і я бачу, як його самовпевненість на мить зникає, залишаючи лише втому в очах. Він відводить погляд, і його обличчя стає кам’яним. Весь той напускний азарт і жарти зникають, залишаючи лише якусь болючу порожнечу. Він повільно сідає на стілець навпроти мене і дивиться на свої руки.

— Це був подарунок від брата, — тихо мовить, і його голос звучить зовсім інакше. — Він подарував мені цю колоду на день народження. Сказав, що з моїм везінням я маю навчитися прораховувати кроки, а не просто сподіватися на долю.

Він робить глибокий вдих, ніби йому не вистачає повітря.

— А на наступний день він загинув. Автокатастрофа. Якийсь п'яний ідіот вилетів на зустрічну.

Я замираю, відчуваючи, як по спині пробігає холодок. Карти, які я так зухвало сховала, раптом здаються мені чимось священним, до чого я не мала права торкатися.

— Ці карти — це єдине, що в мене залишилося від нього справжнього, — продовжує Нейт, нарешті піднімаючи на мене очі. — Коли я тримаю їх у руках, коли відчуваю цей потертий картон... мені здається, що він все ще десь поруч. Що він дивиться, як я граю. І я граю не заради грошей, Джо. Я граю, бо тільки так я не відчуваю себе таким самотнім у цьому світі.

Я мовчу, не знаючи, що сказати. Моє бажання «виправити» його тепер здається мені жахливо егоїстичним. Ми обоє зламані, просто наші тріщини виглядають по-різному. 

— Я зараз принесу, — шепочу й відводжу погляд. 

Забігаю до кімнати, витягую карти й повертаюся. Я кладу їх на стіл перед ним так обережно, ніби це кришталь. Нейт накриває їх долонею, і я бачу, як напруга в його плечах нарешті зникає.

— Вибач, — кажу я щиро. — Я не знала. Я думала, це просто залежність.

— Це і є залежність, — він ледь помітно всміхається, ховаючи колоду в кишеню. — Залежність від пам'яті.

Він встає, підходить до каміна і, бачачи мої жахливі спроби розпалити вогонь, мовчки береться за справу. Через хвилину вітальня наповнюється справжнім теплом.