6. Викрадення карт

День 3

Джозефіна (Джо)

Вчора в мене не було сил навіть встати з ліжка, тому я дуже рада, що, після пробудження, сьогодні в мене є сили на це і нічого не болить. Вчорашній день був... Доволі дивним. Нейт кожні пів години заходив до мене і перевіряв мій стан. Вочевидь йому дійсно соромно за свої слова. Він навіть готував для мене, і доволі смачно. 

— Добрий ранок, — вітаюсь з Нейтом, який також виходить з кімнати. На ньому сіре худі та чорні джинси. 

— Джо? — підходить майже впритул до мене. — Ти як? 

— Та ніби нормально... Ти як? 

Все ж таки, він також стрибнув у крижану воду. Це не тепла ванна. Наслідки можуть бути серйозними. 

— Та я в нормі. Не з цукру, не розтану, — Нейт намагається звичним жестом скуйовдити волосся, але я помічаю, як він ледь здригається. Мабуть, м’язи після запливу все ж тягнуть.

Ми спускаємося вниз. У вітальні досі стоїть специфічний запах вогкості, але Нейт одразу береться до справи. Він впевнено закидає дрова в камін, і за кілька хвилин яскраві язики полум’я починають поглинати сухе дерево. Стає затишніше.

— Давай я щось приготую, — пропоную, прямуючи до кухні.

Він нічого не каже, лише киває. Я розбиваю яйця на сковорідку, додаю шинку. Аромат смаженого сніданку заповнює кухню, і, на мій подив, я не відчуваю звичного спротиву. Можливо, неочіуваний шок щось перемкнув у мені.

Ми сідаємо на м'який килим прямо біля каміна, поставивши тарілки на низький столик.

— Смачно, — бурчить Нейт, швидко розправляючись зі своєю порцією. — Слухай, Джо... мені треба піти. У справах.

Я лише киваю, хоча чудово розумію, які у нього «справи». Його очі знову горять тим самим азартом. Місто мале, але такі, як Нейт, завжди знайдуть підвал, де хтось роздає карти. Я не намагаюся його зупинити. Він врятував мені життя, і я не маю права вказувати йому, як проживати своє.

Коли за ним зачиняються двері, я беру телефон. Потрібно подзвонити мамі. Руки трохи тремтять, коли набираю їй номер.

— Привіт, люба! Як ви там? — її голос звучить бадьоро, аж занадто.

— Привіт... Все чудово, мамо, — брехня злітає з моїх губ неочікувано легко. — Ми з Нейтом порозумілися. Тут дуже спокійно, він допомагає мені з каміном... Навіть готував вчора.

— Ох, я так і знала! — вона майже співає від радості. — Я знала, що цей будинок наповнить вас силами.

— Ага, можливо. 

Якийсь час ми просто говоримо про різні речі, а потім я кладу слухавку, відчуваючи важкість у грудях. Якби вона тільки знала про ті скелі...

Мені стає тісно в чотирьох стінах, тому я накидаю куртку і виходжу на вулицю. Місто зустрічає мене тією ж порожнечею. Я йду повз знайомі кав'ярні, магазини, але мимоволі вглядаюся в кожні зачинені двері. Де він може бути? Чи не програє він зараз останні гроші? Я намагаюся переконати себе, що мені просто цікаво подивитися місто, але потайки шукаю його силует у кожному провулку.

Нічого. Місто ніби вимерло.

Я повертаюся додому вже під вечір, коли небо починає темніти. Біля самих дверей я чую кроки позаду. Обертаюся й бачу чоловік. Нейт виглядає втомленим, але задоволеним. Його куртка розстебнута, а на губах грає та сама крива посмішка.

— Теж гуляла? — питає він, наздоганяючи мене біля порога.

— Можна і так сказати, — відповідаю, відчиняючи двері.

Ми заходимо всередину разом.

— Ти знову був із тими чоловіками? — запитую я, не витримуючи, щойно ми опиняємося у теплі вітальні. Я скидаю куртку, уважно спостерігаючи за його реакцією.

Нейт зупиняється і на мить завмирає, розв'язуючи шарф. Він повільно повертає голову до мене, і в його погляді немає вчорашньої агресії, лише якась дивна втома.

— Ні, Джо. Я не ходив грати. Я взагалі не бачився з тими хлопцями.

— Тоді де ти був цілий день? — примружуюся. — У цьому місті немає нічого, крім кав’ярні та цвинтаря. Невже ти просто розглядав пам’ятники?

Нейт криво всміхається, але в цій посмішці немає звичного виклику.

— Ходив до порту. Дивився на човни. Мені потрібно було побути одному, зрозуміло? — він кидає свій рюкзак на крісло біля входу. — Я вийду на задній двір, треба принести ще дров, поки нас не зачинили.

Він розвертається й виходить, грюкнувши дверима. Я залишаюся посеред кімнати, дивлячись на його пошарпаний рюкзак. «Не ходив грати». Ага, звісно. Такі, як Нейт, не змінюються за одну ніч, навіть якщо вони когось врятували. Брехня тече в його жилах так само природно, як азарт.

Серце починає калатати швидше. Я знаю, що це неправильно. Знаю, що це порушення всіх кордонів, але ноги самі несуть мене до крісла. Я присідаю поруч і обережно тягну за замок рюкзака. Метал тихенько клацає.

Всередині безлад: якісь чеки, зім’ята кофта, зарядка до телефону... і ось воно. Я намацую прямокутну коробочку. Витягую її на світло. Це колода карт. Потерта, важка, вона ніби пахне димом і дешевим успіхом.

— Порт він розглядав, — шепочу, відчуваючи, як мене охоплює холодна рішучість.