5. Порятунок

Нейт 

— Твою ж наліво! — з силою грюкаю долонею по столу, на якому ще кілька хвилин тому лежали мої єдині реальні гроші за цей тиждень.

Я дивлюся на вхідні двері, що все ще дрижать після її виходу. Чортова принцеса. Чортова святоша з очима, повними страху і докору. Чому, коли я намагаюся хоч якось вижити в цьому болоті, вона з'являється зі своїми скелетами в шафі й руйнує все? «Купа кісток» — так, я сказав це. І скажу ще раз, якщо вона не перестане лізти в мої справи.

Я хапаю свою куртку, накидаю її на ходу, але навіть не застібаю. На вулиці вже майже дев’ята. За кілька хвилин хтось приїде і закриє нас тут, як щурів у клітці. Якщо ця ідіотка не повернеться зараз, вона залишиться ночувати на морозі.

— Джо! — кричу, виходячи на ганок. — Ану повертайся! Твоя матуся не платила за мої послуги няньки!

Відповіді немає. Тільки вітер шпурляє мені в обличчя дрібну крижану крихту. Я впевнено крокую в бік берега, підсвічуючи дорогу телефоном й нарешті бачу її силует на фоні темного неба. Дівчина стоїть на самому краї якогось величезного валуна.

— Джо, ти куди поперлася?! Досить ламати комедію!

Вона різко обертається. У світлі місяця її обличчя здається зовсім білим, майже прозорим. Вона робить крок назад, її нога зісковзує. Світ на мить зупиняється.

Я бачу це як у сповільненій зйомці. Тонка постать просто зникає за краєм каменю. Один глухий сплеск, який миттєво поглинає ревіння шторму.

— Джо! — мій голос зривається на хрип.

Я біжу так швидко, як тільки можу. Легені печуть від холодного повітря, але я не можу зупинитися. Я заскакую на цей чортів камінь, заглядаю вниз, але нічого не видно. Тільки піна, чорна вода і гострі зуби скель.

— Джо! Випірнай! Чуєш?!

Минає секунда, дві, п'ять. Жодного руху. Усередині все холоне. Якщо вона зараз не випірне — це кінець. Азарт, який завжди жив у моїй крові, змінюється на реальний страх.

Не думаючи, я роблю крок і стрибаю за нею. 

Вода зустрічає мене як бетонна стіна. Холод такий сильний, що здається, ніби серце просто зупинилося на першій же секунді. Темрява. Я розплющую очі під водою, і сіль миттєво починає їх виїдати. Я махаю руками, намагаючись намацати хоч щось, крім крижаної порожнечі.

І раптом бачу Джо. Світлий светр ледь помітно мерехтить десь на глибині. Вона не борсається, просто повільно опускається вниз. Чорт. 

Я роблю останній ривок, хапаю дівчину за комір і з останніх сил гребу до поверхні. Кожна секунда здається вічністю. Коли моя голова нарешті опиняється над водою, я хапаю ротом повітря. 

— Дихай, Джо! Дихай, чорт тебе дери! — кричу, підгрібаючи до берега, тягнучи її невагоме, наче лялька, тіло за собою.

Я витягую Джо на мокру гальку. Вона не дихає. Її обличчя холодне. Вона вся холодна. 

— Тільки не вмирай... не зараз, — я притискаю вухо до її грудей, гарячково згадуючи все, що знаю про першу допомогу.

На горі, біля будинку, чути звук мотора. От чорт. Дев'ята година. Нас приїхали замикати. Не можна щоб нас побачили. 

Я перекидаю руку дівчини через своє плече і, задихаючись від крижаної води, що стікає з мого одягу, біжу вгору по схилу. Кожен крок віддається важкістю в ногах, але звук мотора підстьобує краще за будь-який батіг. Якщо нас побачать у такому стані — цей експеримент закінчиться, не встигнувши початись, і я знову опинюся на вулиці без цента в кишені й вічною недовірою мами до мене. 

Ми влітаємо в дім, а за хвилину я чую поворот ключа. Клац. Нас замкнули.

Максимально обережно опускаю Джо на дерев'яну підлогу вітальні. Вона бліда, майже синя.

— Дихай, принцесо, ну же! — я з силою тисну на грудну клітку, і раптом вона випльовує воду, болісно хапаючи ротом повітря.

Її очі розплющуються. У них — чистий жах. Вона намагається відповзти від мене, але тіло не слухається, тільки тремтить від холоду.

— Все добре, ти вдома, — намагаюся зробити голос м'якшим, простягаючи до неї руку, щоб допомогти підвестися. — Пробач, Джо, я не хотів...

Хляп!

Дзвінкий ляпас обпікає мою щоку. Вона дивиться на мене з такою ненавистю і болем, що я мимоволі відступаю. Джо нічого не каже — у неї просто немає сил на слова. Спираючись на стіну, дівчина повільно піднімається і, хитаючись, іде до своїх сходів, залишаючи за собою мокрий слід.

Я залишаюся один у темній вітальні. Щока горить, але всередині горить ще сильніше. Я ідіот. Справжній ідіот.

Потрібно зігріти цей клятий будинок. Я йду до вітальні, хапаю кілька полін і повертаюся до каміна. В житті нічого не розпалював, окрім проблем, але зараз іншого виходу немає. Чиркаю сірниками, кидаю папір, лаюся крізь зуби, коли дим іде в кімнату, але нарешті вогонь вхоплюється за дерево.

Поки камін починає віддавати перше тепло, я йду на кухню. Мої руки все ще тремтять від залишків адреналіну, але зараз це найменша проблема. 

Ставлю чайник, знаходжу хліб, сир і якусь шинку в холодильнику. Роблю два величезні бутерброди. Мені начхати на її калорії — зараз їй потрібна енергія, щоб просто не захворіти на запалення легень.