4. Холодне море

— Ти що тут влаштував? Я думала пожежа у будинку!

Нейт спокійно сидить біля багаття і смажить мясо. 

— Що не так? На відміну від тебе - я люблю їсти! 

Мене чіпляють його слова, та єдине, що я відповідаю: 

— Ідіот! 

Заходжу в будинок, з грюком зачиняю вхідні двері і прямую до своєї кімнати. 

У кімнаті міряю кроками підлогу, і кожен скрип під моїми ногами тільки підсилює лють. Як він сміє? Як він сміє так нахабно тикати пальцем у те, що вбиває мене щодня? «На відміну від тебе — я люблю їсти!» — ці слова крутяться в голові, як заїжджена платівка. Він думає, що це мій вибір? Що я просто вередую, як дитина перед тарілкою каші? Ідіот. Нарцисичний, самовпевнений ідіот, який не бачить нічого далі свого азарту.

Я забиваюся в куток ліжка, намагаючись заспокоїти дихання, але раптом до моїх вух доноситься дивний шум знизу. Це не просто кроки. Я чую сміх, низькі чоловічі голоси та брязкання чогось металевого.

Серце знову підстрибує до горла. У будинку хтось є.

Я виходжу з кімнати й обережно заглядаю через перила сходів. У вітальні, прямо на старому дубовому столі, розкладені карти, стоять пляшки з пивом, а навколо сидять четверо незнайомих хлопців. Нейт сидить на чолі столу, тасуючи колоду з такою швидкістю, що карти здаються суцільною розмитою смугою. А він дійсно профі. 

— Ставки зроблено, панове? — неочікувано вигукує він, навіть не піднімаючи голови.

Я не вірю власним очам. Він влаштував тут притон? У будинку моїх дідуся й бабусі?

— Ти що тут влаштував?! — мій голос зривається на крик, коли я збігаю по сходах. — Хто ці люди? А-ну негайно забирайтеся звідси!

Всі четверо повертають голови до мене. Один із них, хлопець із сальним волоссям, оглядає мене з ніг до голови й гидко хмикає:

— Нейте, ти не казав, що в тебе тут привид живе. Вона ж прозора.

Нейт навіть не здригається. Він спокійно здає карти.

— Не звертайте уваги, хлопці. Це просто сусідка по в’язниці. Вона зараз піде пити свою воду. 

Його голос звучить так, ніби він наказує мені це зробити. 

— Я нікуди не піду! — підбігаю до столу й просто скидаю всі карти на підлогу. — Геть! Зараз же! Я викличу поліцію!

Друзі Нейта переглядаються. Вигляд у мене, мабуть, справді божевільний — волосся розпатлане, очі горять від люті.

— Ой, та йдемо, хлопці. Тут нудно, — бурчить один із них.

Вони неохоче встають, забирають свої пляшки й виходять, лишаючи по собі запах дешевого тютюну. Як тільки двері за ними зачиняються, Нейт підривається зі стільця. Його спокій миттєво зникає.

— Ти хоч розумієш, що ти накоїла? — він підходить до мене впритул, і я бачу, як на його шиї пульсує жила. — Це були мої гроші. Мій єдиний шанс вижити в цій дирі!

— Твій шанс — це лікуватися, а не обдирати місцевих невдах у покер! — кричу я йому в обличчя. — Це мій дім! Мій!

— Твій дім? — він сміється мені в обличчя, і цей сміх холодніший за море. — Подивися на себе, Джо. Ти ж ніхто. Навіть власна мати викинула тебе сюди, щоб не бачити, як ти повільно перетворюєшся на скелет. Ти просто купа кісток, яка заважає всім жити! Кому ти потрібна зі своєю хворобою? Навіть повітря на тебе шкода витрачати!

Кожне слово — як удар під дих. Біль вибухає всередині, перекриваючи кисень. Я дивлюся на нього, і в моїх очах збираються сльози, яких я так не хотіла показувати.

— Ненавиджу тебе, — шепочу крізь зуби.

Я розвертаюся, хапаю куртку прямо з вішалки й вибігаю на вулицю. Мені байдуже, що там ніч. Байдуже, що нас мають зачинити. Я просто не можу дихати з ним в одному просторі. Я біжу в бік моря, де шум хвиль заглушає моє власне схлипування.

Крижаний вітер миттєво охоплює, але я тільки сильніше втискаю голову в плечі, продовжуючи бігти. Кожен крок віддається болем у легенях, які вже давно відвикли від таких навантажень. В очах стоїть пелена від сліз, а в голові досі звучить його голос: 

«Купа кісток, яка заважає всім жити».

Він правий. Це і є правда, яку я намагалася заховати за шарами светрів.

Я вибігаю на берег. Море сьогодні особливо лютує. Чорні хвилі з гуркотом розбиваються об гостре каміння, здіймаючи хмари холодних бризок. Я піднімаюся на великий валун, що виступає далеко в воду — мені хочеться бути якомога далі від будинку, від Нейта, від усього цього світу, який мене виштовхнув.

Стаю на самий край. Слизька від солі та інею поверхня каменю не дає опори. Ноги тремтять. Я дивлюся вниз, у темну безодню, де вирує піна. Голова йде обертом.

— Джо, ти куди поперлася?! — чую десь далеко позаду приглушений вітром крик Нейта.

Я різко обертаюся на голос, але підошва моїх кросівок зрадницьки ковзає по мокрому моху. Світ навколо раптом перевертається.

Я навіть не встигаю скрикнути.

Крижана вода вдаряє в тіло. Темрява накриває з головою, вибиваючи все повітря з легень. Одяг миттєво стає важким, наче свинцевим, тягнучи мене вниз. Я намагаюся випірнути, махаю руками, але пальці не відчувають опори — лише холодну течію, що затягує під скелі.