3. Старе місто

День 1

Заснути я змогла тільки під ранок, хоча й думала вже не спати. Але відкрила очі, коли було без десяти дев'ять. 

– Чорт! – вигукую й встаю з ліжка. 

Нейт хотів піти з будинку, а я проспала цей момент. Не те щоб я хотіла зупинити його, скоріше побачити, що він дійсно піде. Перед тим, як вийти з кімнати я перевіряю зовнішній вигляд через камеру телефону, витираю бруд з очей і тільки тоді виходжу. У будинку тихо. Невже дійсно пішов? Чи ще спить? 

Спускаюся сходами, намагаючись не шуміти, хоча серце все одно підстрибує при кожному скрипі мостин. У вітальні порожньо. Куртка Нейта, яка вчора недбало валялася на дивані, зникла. Його важких черевиків біля порога теж немає.

Підходжу до вхідних дверей і легенько штовхаю їх — вони піддаються. Відчинені. Холодне морське повітря миттєво вривається в дім, витісняючи запах пилу й старого дерева. Отже, о восьмій ранку нас справді відімкнули, і він не збрехав — пішов звідси. 

— Ну і прекрасно, — шепочу сама собі, відчуваючи дивну суміш полегшення та тривоги.

Принаймні, мені не доведеться ділити з ним простір тепер. Але не факт, що цей ідіот не повернеться. Йду на кухню, де панує тиша. Знаходжу стару турку, варю собі каву — чорну, без цукру, як я звикла. Одягаю куртку, потім обхоплюю гаряче горнятко холодними пальцями й виходжу на терасу. Сніг припинився, але небо все ще затягнуте важкими сірими хмарами. Доволі депресивний краєвид. 

Сідаю на старий дерев’яний стілець біля облупленого столика. Перед очима — море. Воно тут не синє, а свинцеве, розгніване. Сьорбаючи каву, я намагаюся зрозуміти логіку мами. Залишити мене тут саму — це я ще можу зрозуміти. Але Нейт? Хлопець, якого вона знає лише зі слів подруги? Що він має мені «виправити»? Мою відсутність апетиту своєю агресією? Чи вона сподівається, що два хаоси створять якийсь порядок? Це звучить як божевілля.

Допивши каву, я вирішую пройтися. Потрібно хоча б розвідати, де я опинилася. Але чим далі я йду від будинку, тим більше мені здається, що це місто — декорація до фільму про забуття. Вулички вузькі, вимощені сірим камінням, а будинки навколо маленькі й зачинені наглухо. Здається, тут живуть лише привиди або люди, які приїхали сюди доживати віку в абсолютній тиші. Натрапляю на невелику кав’ярню з вицвілою вивіскою, але всередині нікого. Тільки старі магазини з пожовклими вітринами. 

Це місце для тихої старості, а не для мене. Молоді тут немає чого робити. 

Повертаю назад, коли вітер стає зовсім нестерпним. Холод пробирається під куртку й теплий светр, і я пришвидшую ходу, мріючи про те, як знову загорнуся в ковдру. Але варто мені вийти на фінішну пряму до нашого будинку, як я завмираю.

Над дахом, десь у районі заднього двору, піднімається густий, сірий дим. Його розносить вітром, але він стає все щільнішим.

— Боже, — видихаю я, зриваючись на біг.

Невже я забула вимкнути плиту? Та ні. Не думаю. Опинившись біля будинку, я важко дихаю і дивлюся на багаття, на якому смажиться м'ясо.

– Якого хріна?... 

<Якщо Вам подобається історія, то будь ласка, додавайте її до бібліотеки ♡ І оцінюйте ☆ Дякую ♡>