2. Двоє замкнутих

– Як тобі тут? – мама ходить за мною, поки я оглядаю будинок.

– Тут холодно, – шукаю опалення, але його немає. – Як тут грітися? 

– Потрібно запалювати камін, – мама розводить руками. – Централізованого опалення немає. Дрова є за будинком.

– Я ж не вмію. 

– Це все дуже легко... Я не вмію, але в інтернеті безліч відео про це. 

– Мамо! 

– Що? Доросле життя не легке, Джо. – мама вдруге розводить руками. 

– Буду знати. 

Мама поїхала додому, а я залишилася сама у цьому будинку. Тут немає нічого, що натякало б на життя моєї бабусі та дідуся. Це дивно. 

Піднімаюся на другий поверх, намагаючись знайти хоч одну кімнату, де не так сильно тягне сирістю. Кожен крок по старих сходах відгукується жахливим скрипом. Раптом знизу доноситься гуркіт — важкий, виразний звук, ніби хтось перекинув стілець.

Замираю. Серце починає калатати об ребра, як навіжене. Мама ж сказала, що я тут сама! Хто це може бути? Злодії? У таку глушину навіть вони не забредуть.

Тремтячими руками хапаю важку підставку для парасоль, що стоїть у кутку коридору. Важка, металева — єдине, що схоже на зброю. Навшпиньках підходжу до сходів і бачу внизу тінь. Високу, широку в плечах.

— Ану забирайся геть! Я викличу поліцію! — кричу я, замахуючись своєю «зброєю», хоча голос зрадницьки тремтить.

Тінь завмирає, а потім повільно виходить на світло. Капюшон відкинутий, і я бачу знайому азартну посмішку, від якої стає ще холодніше, ніж було до цього.

— Легше, принцесо. Ти цією штукою швидше себе приб’єш, ніж мене, — Нейт спокійно кидає свій рюкзак на підлогу.

— Ти?! Що ти тут робиш? Звідки в тебе ключі? — я стискаю підставку так, що біліють кісточки пальців.

— Ті самі питання до тебе. Моя мати сказала, що це будинок її «старої подруги», і я маю пожити тут місяць, щоб «провітрити мізки», — він оглядає вітальню з явним презирством. — Тільки вона забула згадати, що в комплекті йде нервова дівчинка з металевим дрючком.

— Це будинок мого дідуся! — вигукую я, відчуваючи, як гнів витісняє страх. — І я ні за що не буду ділити його з тобою. Забирайся!

— Та з радістю, — він дістає телефон. — Тільки от, у мене немає грошей і транспорту, або поїхати звідси!

Руки починають тремтіти. Я кидаю підставку — вона з гуркотом падає на підлогу — і гарячково витягую свій телефон. Набираю маму. Один гудок, другий...

— Джо? Ти вже освоїлася? — її голос звучить занадто спокійно.

— Мамо, ти мене обманула! Чому тут Нейт? Навіщо ти це зробила?! Забери мене зараз же, я не залишуся тут ні на хвилину!

— Послухай мене, Джо, — голос мами стає твердим, як сталь. — Ми з Катрін вирішили, що це ваш єдиний шанс. Ви обидва руйнуєте себе. Я заберу тебе тільки тоді, коли лікар Сміт побачить реальне покращення твого здоров'я. Не раніше. У холодильнику є продукти. Вчися жити, доню. 

– Але ж..

— До речі, вас будуть зачиняти о дев'ятій годині, і відчиняти о восьмій ранку. Не встигли прийти – ночуете на вулиці, або у мотелі. 

— Мамо! Мамо, не смій... — у слухавці лунають короткі гудки.

Вона відключилася. Вона просто залишила мене тут. З ним.

Нейт стоїть біля вікна, спостерігаючи за моєю істерикою з кривою усмішкою.

— Ну що, матусина доня? Не забрали? — він проходить повз мене до сходів. — Мені плювати на тебе. Не лізь у мої справи, а я не буду заважати тобі рахувати калорії в повітрі.

— Ненавиджу тебе, — шепочу я йому в спину.

— Взаємно, принцесо. Обирай кімнату подалі від моєї.

Він іде нагору, грюкаючи дверима так, що здригається весь будинок. Я залишаюся одна у темній вітальні. На вулиці завиває вітер, приносячи запах солі та холоду. Хочеться плакати, але в мене немає на це сил. Обхоплюю себе руками і повільно йду до іншої спальні. Місяць. Цілий місяць у цьому пеклі.

Я чую, як у замку вхідних дверей повертається ключ. Потім — звук мотора, що віддаляється. Нас зачинили. Тепер до восьмої ранку ми — бранці цього холодного скрипучого ящика.

​Проходить година. Я лежу в ліжку, загорнута у все тепле, що знайшла, але холод все одно пробирається під шкіру. Раптом я чую кроки в коридорі. Знову цей Нейт. Я підхоплююся, виходжу з кімнати й бачу, як він намагається смикати ручку вхідних дверей.

​— Навіть не намагайся, — кидаю я, схрестивши руки на грудях. — Моя мама сказала, що нас зачинятимуть щовечора о дев'ятій, і відчиняти о восьмій. Хтось із місцевих приїжджатиме і перевірятиме замок.

​Нейт розвертається, і в напівтемряві його очі здаються майже чорними.

— Ти жартуєш? Це що, колонія суворого режиму? — він з силою б’є кулаком по одвірку. — Мені потрібно вийти. Мені... мені тісно тут!

​— Звикай, — відрізаю я, хоча в самої всередині все стискається від того ж відчуття пастки. — Ти ж азартний, чи не так? От і вважай це своєю новою ставкою. Протримаєшся ніч без своїх звичок чи збожеволієш раніше за мене?