1. Лікарня

Знову похід до лікаря. Знову я буду відчувати на собі купу гидких поглядів від решти людей, що також будуть у черзі. Та нічого не вдієш. Я не можу пропускати похід до лікаря, інакше мене знову покладуть до лікарні і будуть слідкувати за мої харчуванням, і я знову буду замкнутою від решти світу. 

Три тижні тому мене відпустили додому, і за ці три тижні не сталося нічого хорошого. Та вдома краще, аніж у лікарняній палаті. 

Визираю у вікно й розумію, що там досі падає сніг. Вже й так насипало вдосталь, а він не припиняється. Зітхаю і йду до шафи. Потрібно обрати теплий одяг, бо разом з мінусом на вагах, прийшло відчуття вічного холоду. Що не вдягну – холодно. Та сама винна. Дієти ніколи не були чимось хорошим. А тим паче, коли ти не знаєш міри. 

– Джо, ти готова? – До кімнати заходить мама. Навіть без стуку. – Вибач. 

Я стою біля шафи лише у білизні. 

– Ще п'ять хвилин, – одягаю теплі лосини. 

– Чекаю у вітальні. – Зачиняє двері. 

Я досі пам’ятаю обличчя мами, коли вона прийшла до палати, після моєї госпіталізації. Я пообіцяла сама собі, що не буду більше сідати на дієти і їсти нормально, але... Це залежність. 

Зібравши волосся у хвіст я вийшла з кімнати, тримаючи в руках лише телефон. 

***

Дорога до клініки минає в мовчанні. Мама міцно стискає кермо, а я вкотре поправляю шарф, намагаючись сховатися від власного відображення у боковому склі.

У кабінеті пахне антисептиком та папером. Лікар Сміт довго вивчає результати зважування, хмуриться і переводить погляд з монітора на мене. Його очі за скельцями окулярів здаються занадто великими й допитливими.

— Джорджіє, цифри не брешуть. Ти зовсім не набираєш вагу. Більш того, ми бачимо невелику втрату з моменту останнього візиту, — він зітхає, і цей звук б’є сильніше за будь-які крики. — Це не той прогрес, на який ми сподівалися.

Я опускаю очі на свої коліна. Мама поруч напружується так, що я відчуваю її тремтіння.

— Джо, сонечко, почекай, будь ласка, у коридорі, — м'яко, але непохитно каже лікар. — Мені потрібно обговорити деякі деталі лікування з твоєю мамою віч-на-віч.

Я виходжу, відчуваючи дивне полегшення від того, що більше не треба виправдовуватися поглядом. У коридорі порожньо, лише біля термінала стоїть хлопець, на вигляд мій одноліток. Його обличчя червоне від люті, а пальці судомити стискають ремінь рюкзака.

— Та я не вживаю, чуєш?! — його голос зривається на крик, луною розлітаючись по стерильному приміщенню. — Скільки можна мене перевіряти? Я не наркоман! Чому ти мені ніколи не віриш?

Жінка навпроти нього — мабуть, його мати — закриває обличчя руками. Він розвертається і швидко йде геть, ледь не зачепивши мене плечем. У його очах стільки ж болю, скільки й злості. Та сама безпорадність, що і в мене, тільки під іншим соусом.

За десять хвилин виходить мама. Вона виглядає втомленою, але намагається усміхнутися.

— Ходімо, Джо. Треба щось перекусити. Зайдемо в кав’ярню через дорогу?

Ми заходимо всередину, і в ніс вдаряє солодкий запах випічки та кави. Тут тепло, але я все одно не знімаю куртку. Оглядаюся: через негоду людей повно, майже всі столики зайняті. Єдине вільне місце — за невеликим круглим столом біля вікна, де вже хтось сидить.

Придивляюся і відчуваю, як серце пропускає удар. Це той самий хлопець з лікарні. Він сидить над порожньою чашкою, втупившись у вікно, за яким продовжує валити сніг.

— Вибачте, тут вільно? — питає мама, вже підходячи до нього.

Він повільно повертає голову, впізнає мене, і в його погляді на мить з'являється щось схоже на розуміння.

— Сідайте, — киває він, відсуваючи свій рюкзак, щоб звільнити простір.

Поки ми з мамою вагаємось біля столика, до нього підходить жінка — та сама, з лікарняного коридору. Вона тримає два паперові стаканчики й розгублено кліпає очима, дивлячись на мою маму.

— Олівіє? Це ти? — її голос звучить тонко, майже надломлено.

— Катрін! Боже, скільки ми не бачилися? — мама робить крок назустріч, і вони на мить обіймаються, забувши про все на світі.

Виявляється, вони знайомі ще з університету. Поки жінки емоційно з’ясовують, як життя розкидало їх по різних кутках міста, я сідаю на вільний стілець прямо навпроти хлопця. Його звати Нейт — так його щойно назвала мати.

Він дивиться на мене важким, колючим поглядом. Я відчуваю, як усередині закипає роздратування. Навіщо ці випадкові зустрічі? Мені вистачає власних проблем, щоб ще ділити стіл з кимось, хто виглядає як втілення хаосу.

— Що, теж прийшла на «перевірку терпіння»? — кидає він замість вітання. Його голос хрипкий і сповнений сарказму.

— Прийшла перекусити, — сухо відрізаю я. — А ти, бачу, любиш влаштовувати концерти в черзі.

— А ти любиш рахувати кожну крихту на тарілці, так? — він вигинає брову. — Виглядаєш так, ніби зараз розсиплешся від легкого протягу.

Мене підкидає від його нахабності.

— Не твоя справа, як я виглядаю. Займайся своїми венами чи що там у тебе за проблеми.

— У мене немає проблем з венами, принцесо, — він нахиляється ближче, і в його очах спалахує справжня лють. — У мене проблема з тим, що всі навколо бачать лише те, що хочуть бачити.

Наші мами, захоплені розмовою, не помічають іскр, що летять між нами. Вони обмінюються номерами телефонів, обіцяють зідзвонитися, і врешті-решт ми розходимося. На прощання Нейт навіть не дивиться в мій бік, лише сильніше натягує капюшон.

Вечір минає в гнітючій тиші. Я лежу в ліжку, намагаючись зігрітися під трьома ковдрами, коли у двері стукають. Цього разу мама чекає на мій дозвіл.

— Заходь, — тихо кажу я.

Вона сідає на край ліжка. Її обличчя виглядає рішучим, і це мене лякає.

— Джо, ми з твоїм лікарем і Катрін сьогодні багато про що поговорили. Тобі не стає краще тут. Ці стіни, цей сніг, ці постійні погляди сусідів... вони тебе задушують.

Я мовчу, чекаючи на вирок.