Епілог

Минуло три роки

Я сиділа на м’якому пледі, розстеленому просто на ще теплій від сонця траві, і повільно пила прохолодний чай з м’ятою. Над головою шелестіло листя, у повітрі пахло літом, свіжоскошеною травою та чимось домашнім.

У нас був новий дім. Наш.

Два місяці тому ми переїхали сюди, за місто. Артем ще тоді сказав:

— Нам треба більше місця. Для тебе, для Діани, і для… нього, — і поклав руку мені на живіт.

Так ми й опинились тут. Пам’ятаю, як виходили з лікарні після чергового УЗД — ми дізнались, що буде хлопчик. Я ще не встигла як слід переварити цю новину, як Артем вивіз мене сюди й, усміхаючись, сказав:

— Це сюрприз. Наш новий дім. Він твій.

Будинок був світлий, просторий, затишний. Все, як я мріяла — і трішки більше. Ремонт зробили швидко, Артем особисто контролював усе, носив мені зразки тканин, сперечався щодо кольору штор. Ми обоє вклали сюди частинку себе.

Я згадувала все це, спостерігаючи, як на газоні Артем ганяється за Діаною. Вона сміялась так голосно, так щиро, що в мене в горлі стискалося. Їй три з половиною. Вона стала така рухлива, така допитлива — у неї татове волосся і мої очі. А от характер, здається, в неї вже був власний, ні на кого не схожий.

Артем підхопив її на руки, закрутив у повітрі, і вона сміялась ще голосніше, плескаючи в долоньки. Він подивився в мій бік, і наші очі зустрілися.

— Мамо, дивись! — крикнула Діана, махаючи мені з татових рук.

Я усміхнулась і підняла руку вгору:

— Бачу, моя дівчинко! Ви обоє такі шибеники!

Артем поклав її на траву поруч, ліг поряд і подивився на мене:

— А знаєш… я от подумав — отак і має виглядати щастя. Плед, ти, Діанка і наш пузик.

Я лише посміхнулась і погладила живіт.

— Згодна. І, здається, він щойно штовхнув. Наш Артурчик штовхнувся.

Артем підвівся, підійшов до мене, став на коліна і приклав долоню до мого живота.

— Малий, чуєш тата? Ми чекаємо на тебе. Але не поспішай — мама хоче ще трохи полежати на сонечку.

Я тихенько засміялась і подумала, що так, от саме так, я й уявляла своє життя. І воно — навіть краще.

Його погляд був спокійним, зосередженим. І раптом — поштовх. Сильний, упевнений.

— Ого, — прошепотів він, здивовано усміхнувшись. — Він точно футболіст. Або танцюрист.

— Він просто знає, що ти поруч, — відповіла я тихо, дивлячись на нього з любов’ю.

Це був момент… такий простий, але наповнений щастям. Ніби світ на мить зупинився, залишивши тільки нас чотирьох — мене, Артема, маленьку Діанку, і того, хто ще тільки готувався з’явитись на світ.

Ми мовчали, не тому що не було слів, а тому що в них не було потреби. Артем поцілував мене у скроню, а я поклала голову йому на плече, і ми так і сиділи, слухаючи, як шелестить трава, як десь у небі співають птахи, і як рівно б’ються серця поруч.

Моє життя вже ніколи не буде таким, як колись. І я не хотіла, щоб було. Бо зараз — я була вдома. І в домі, і в серці, і в очах того, хто сидів поруч.

І це був не кінець. А насправді — тільки початок.

Дякую, що пройшли цей шлях разом із Яною та Артемом. Їхня історія була наповнена почуттями, сумнівами, виборами й неймовірним коханням. Вони пройшли через все — нерозуміння, страх, біль, прощення і нове життя, щоб врешті знайти своє справжнє «ми».

Але кожна історія має своє продовження — навіть тоді, коли здається, що вона завершена. Бо життя триває. У них попереду нові виклики, радості, маленькі й великі моменти щастя. І поки Яна й Артем будують свою родину, у когось іншого тільки починається найважливіший етап.

У наступній книзі ви зможете глибше познайомитися з Лізою — сестрою Артема. Вона вибрала шлях, який здивував усіх. Її шлюб із Тимуром — загадковим і харизматичним чоловіком — здавався таємницею навіть для найближчих.

Але що ховається за цією історією?
Чи справжні її почуття?
Хто такий Тимур насправді?
І чи зможе Ліза знайти щастя у своєму виборі?..

Слідкуйте за продовженням — історією Лізи та Тимура в книзі «Ти мав бути чужим». Вона зовсім інша. Глибша. Складніша. Але така ж справжня.

З любов’ю,
Розмарі Рей