Розділ 33

Ми з Вікою зайшли в головний корпус університету, і мене охопило дивне відчуття. Цей простір, який став таким знайомим за останні роки, сьогодні виглядав зовсім інакше. У повітрі висіла урочиста атмосфера, звучала тиха музика, навколо — багато знайомих облич, якісь усмішки, розмови, спалахи камер. А в мене в голові стукало тільки одне — це востаннє. Востаннє ми йдемо цим коридором як студентки. Востаннє стоїмо тут разом.

На мені була проста, але симпатична сукня, у якій мені було зручно. Та сховати животик вже точно не вийшло — шість місяців як-не-як. І навіть якщо хтось раніше ще не здогадувався — тепер уже точно здогадався. Я не соромилась, але відчувала на собі погляди. І, як на зло, постійно торкалась живота — автоматично, ніжно, як звикла останнім часом.

Наша група вже зібралась біля входу в актовий зал. Хтось нервував, хтось фотографувався, інші — жартували, як завжди. І тут, звісно, не могла промовчати Марина:

— Яна, а від кого це ти вагітна? — голосно і з таким тоном, ніби це якесь викриття. — Бо я от чесно, ніколи б не подумала...

Я подивилась на неї спокійно. Не відповіла. Не бачила сенсу. Просто усміхнулась і перевела погляд на Віку, яка закотила очі так виразно, що я ледве стрималась, щоб не розсміятись.

За кілька хвилин організатори попросили нас заходити до зали. Ми вишикувались і пішли колоною. Я йшла повільніше, ніж зазвичай, слідкуючи за своїм диханням. І коли ми увійшли до зали, мої очі мимоволі знайшли його.

Артем.

Він сидів недалеко, поруч з Андрієм. На ньому був темний костюм, трохи розстібнута сорочка, і ця знайома усмішка — спокійна, підтримуюча. Його погляд одразу зупинився на мені. Я відповіла йому такою ж усмішкою — м’якою, вдячною. Усередині все ніби затихло. Я знала: я не сама. І це не просто випускний. Це кінець одного життя… і початок зовсім нового.

Ми піднялись на сцену, вишикувались у ряд, і я подивилась у зал. Це був якийсь особливий момент — ніби час на хвилину зупинився. Перед нами стояв ректор, який по черзі кликав кожного по імені. Хтось вже пішов, хтось нервово чекав свого прізвища, а я просто ловила кожну мить.

І тут, ледь чутно, зліва, я почула знайомі голоси, що перешіптувались між собою, обговорюючи… Артема. Карина тихо, але достатньо голосно, щоб я почула, сказала:

— Он бачиш? Це ж Артем… що він тут робить? Він же давно звільнився.

— Може, до когось прийшов? — відповіла Марина.

Але що вони там собі вирішували, я вже не почула — мене саме покликали отримати диплом. Я зробила глибокий вдих і обережно ступаючи, вийшла вперед. Коли мені вручили диплом і всі аплодували, я усміхнулась. Відчуття — як крапка. Як глибокий вдих перед новим розділом життя.

Ще хвилин десять, і все закінчилося. Ми змогли спуститись зі сцени, і в цей момент, ніби з-під землі, поруч опинився Артем. З букетом ніжно-рожевих півоній, які я обожнюю. Я навіть не помітила, коли він їх приніс. Він подивився на мене з гордістю, простягнув квіти, поцілував у губи, а потім м’яко обійняв.

І саме в цю мить я краєм вуха почула голос Карини:

— Я ж тобі казала, що бачила його біля універу з якоюсь дівчиною. Але ти мені не вірила…

Далі їх я вже не слухала. Мене обіймав мій чоловік. Батько моєї дитини. І він не ховався. Він був тут — поруч, зі мною. І цього було достатньо.

Після вручення ми вирушили святкувати. Ми — це я, Артем, Віка та Андрій. Маленька компанія, зате найрідніша. Ми сіли в машину й поїхали до ресторану, де замовили столик ще кілька днів тому. І хоча офіційне навчання позаду, попереду на нас чекало щось значно важливіше — життя. Справжнє. Разом.

***

Тепле сонце лагідно торкалося плечей, а легкий вітерець колихав фату, прикріплену до мого віночка. Я повільно йшла по вузькій доріжці, викладеній пелюстками, а кожен крок лунав у мені як окремий удар серця. Поруч — Тимур, спокійний, врівноважений, але з тією характерною посмішкою, яка трохи заспокоювала.

— Не хвилюйся, — прошепотів він, коли я, здається, трохи затримала дихання.

Я ледь посміхнулась у відповідь і кивнула.

Попереду, під квітковою аркою, мене вже чекав Артем. У чорному костюмі й білій сорочці він виглядав надзвичайно… Але ще більше мене вражав його погляд. Такий теплий, ніжний, захоплений. Він дивився на мене так, ніби я — єдине, що існує в цьому світі.

Ми проходили повз гостей. Я помітила Віку з Андрієм — вона ледь стримувала сльози й усміхалась щасливою усмішкою. Вадим тримав за руку Аню, вони кивали й підморгували. Максим з Танею ніжно посміхались — я згадала, як ми всі не раз сиділи разом, мріяли, говорили про майбутнє… І от воно, це майбутнє, наставало просто зараз.

Ліза стояла у світлій сукні, і чекала, поки Тимур повернеться до неї. Її очі світилися гордістю — і я точно знала, вона щаслива за нас.

Коли ми з Тимуром дійшли до арки, він зупинився.

— Твій час, — сказав він тихо, передаючи мою долоню Артемові.

Артем узяв мене за руку, і наші пальці переплелись якось природно, легко. Я глянула на нього — і він трохи нахилився до мене:

— Ти найкрасивіша наречена в світі, — прошепотів.

Я усміхнулась крізь сльози. Десь усередині мене все тремтіло, але водночас було тихо й спокійно — як перед світанком. Ми стояли перед аркою, тримаючись за руки, і я знала, що саме тут і зараз починається наш новий шлях.

Коли прозвучали слова, що ми тепер чоловік і дружина, я завмерла на мить. Серце стукало швидко-швидко, а в очах защеміло. Сльози з'явилися несподівано, тихо. Я відчула, як пальці Артема сильніше стиснули мої, і в ту ж мить він нахилився й ніжно поцілував мене.

Світ навколо ніби зник. Я не чула, як гості плескали в долоні й радісно щось вигукували — «Гірко!», «Вітаємо!» — всі ті знайомі слова, які проминають повз, коли в серці — тиша й любов.

Ми дивились одне одному в очі, і я бачила в його погляді все: вдячність, турботу, силу й ту саму ніжність, з якою він тримав мене, коли ми вперше слухали серце нашої доньки. Я усміхнулась крізь сльози — і він теж. Без жодного слова між нами, але кожна секунда промовляла більше, ніж тисячі.