Розділ 32

Я прокинулась у теплі його обіймів. Артем дихав рівно й спокійно, ще спав. Було так затишно, що я навіть не хотіла рухатись. Просто лежала й дивилась на нього. Його риси здавались мені знайомими до кожної лінії, але водночас чомусь новими — ніби щоранку я відкривала його заново.

Через кілька хвилин він раптом прошепотів, не відкриваючи очей:

— Ти давно не спиш?

Я усміхнулась і, щоб не зізнаватись, відповіла:

— Та ні, щойно прокинулась.

Він розплющив очі та подивився на мене сонно, але з усмішкою:

— Брехуха, — пробурмотів і міцніше пригорнув мене до себе, поцілувавши. — Я ж відчуваю, коли ти дивишся на мене.

— А може, я просто думаю про сніданок, — пожартувала я, ховаючи обличчя в його плечі.

— А може, про мене, — парирував він, ніжно ковзаючи пальцями по моїй спині.

Ми ще трохи полежали так, обійнявшись, повністю ігноруючи час. Мені не хотілося вставати. Це було як маленький острівець спокою перед тим, як ми знову поринемо у вир подій. Але весілля чекало.

Ми нарешті підвелись, Артем пішов готувати сніданок, а я намагалась розібратись зі своїм волоссям. Кухня наповнилась запахом підсмаженого хліба і кави — хоча для мене був чай, як завжди. Поснідали ми тихо, обмінюючись поглядами і короткими дотиками, які говорили більше за слова.

Після сніданку ми почали збиратись на весілля Лізи. Я стояла біля дзеркала, перебираючи сукні, які захопила з собою з гуртожитку. Не знала, що обрати — хотілося виглядати гарно. Артем вийшов з душу, побачив мої вагання й підійшов ззаду, обіймаючи:

— У чому б ти не пішла — будеш найгарніша. Але… — він глянув на одну світлу сукню, яку я тримала в руках, — мені здається, от ця буде ідеально.

Я подивилась на сукню, потім на нього і кивнула. Він завжди знає, що сказати. Навіть у такі моменти, коли я сама сумніваюсь.

Ми ще не знали, що саме чекатиме нас на тому весіллі, але обоє відчували — день буде непростий.

Я вдягла світлу сукню, ту саму, яку обрав Артем. Вона була легкою, елегантною й ідеально сідала по фігурі. Туфлі на невисоких підборах, легкий макіяж, хвилясте волосся, заколоте з одного боку — я відчувала себе жіночною й спокійною. Настільки, наскільки могла почуватися спокійно перед весіллям Лізи, яке звалилось на нас мов сніг на голову.

Артем вийшов із кімнати, вдягнений у білу сорочку й чорний костюм. Він виглядав… занадто добре. Я на мить завмерла, просто дивлячись на нього. Серйозний, зосереджений, і водночас такий рідний.

— Ну що, готова? — запитав він, підходячи ближче.

— Ага, — усміхнулась я, ще раз перевірила себе в дзеркалі й уже тягнулась за сумочкою, як задзвонив мій телефон. Тато.

— Алло? — сказала я, трохи здивовано. Він телефонував не так часто, але завжди вчасно.

— Доню, привіт. Я дуже скучив. Хочу тебе побачити. Думаю, завтра приїхати. Ти будеш вільна?

У мене на очах виступили сльози — не суму, а якоїсь теплої ностальгії й радості. Я так давно його не бачила.

— Тату, звичайно. Я чекатиму. Дуже скучила… — прошепотіла я.

Після дзвінка я, трохи розгублена, розповіла Артемові.

— Завтра тато приїде. Каже, скучив.

Артем злегка усміхнувся:

— Що ж… здається, настав час розповісти батькам, що скоро в них з’явиться новий статус — бабуся і дідусь.

Я всміхнулась у відповідь, легенько штовхнувши його ліктем:

— Та вже час.

Ми обоє глибоко видихнули. Все було якось по-справжньому. Зовсім по-новому.

Я взяла Артема за руку, і ми вийшли з квартири, замкнувши двері за собою. Йшли мовчки, але думки вирували. І хоча зовні ми були спокійні, всередині кожен із нас був напружений.

Бо щось у цьому всьому з самого початку здавалося не таким.

Ми під’їжджали до ресторану мовчки. Артем тримав кермо однією рукою, а іншу час від часу злегка стискав у кулак на коліні. Напруга відчувалась у кожному його русі.

— А вона ніколи тобі не казала, як його звати? — раптом запитав він, не відводячи погляду від дороги.

Я похитала головою:

— Ні. Вона взагалі майже нічого не розповідала. 

Артем важко видихнув. Мовчки звернув на парковку. Тут уже стояло чимало машин — весілля було, схоже, не зовсім «скромним». Ми зупинились, ще трохи посиділи в машині, а потім він вимкнув двигун і ми вийшли.

Перед входом усе виглядало вишукано. Дорогий ресторан за містом, з акуратно підстриженою зеленою територією, мармуровими доріжками й фонтаном біля входу. Біля дверей стояли кілька офіціантів у чорному, щось обговорювали. Коли ми підійшли ближче, один із них відчинив двері перед нами.

Усередині було просторо й світло. Величезний зал — один бік заповнений столиками, другий — прикрашений весільною аркою, біло-рожевими квітами й легким тюлем. Поряд стояли ряди білих стільців, прикрашених стрічками, — там мала проходити церемонія.

Гостей було чимало, десь чоловік п’ятдесят. Хтось стояв біля фуршетного столу, хтось розмовляв на терасі, дехто вже займав місця біля арки.

Але Лізи поки що не було видно. Як і нареченого.

Артем стиснув мою руку сильніше, і я відчула, як він напружений. Мені теж було трохи тривожно. Щось у всьому цьому здавалося… не зовсім справжнім. Наче ми потрапили в якийсь красивий, але штучний фільм.

— Пішли знайдемо Лізу, — прошепотіла я, стискаючи його руку у відповідь.

Ми рушили вглиб залу, озираючись, поки шукали її поглядом. Але раптом перед нами з’явилась жінка, яка представилась організатором весілля, і попросила нас пройти за нею.

Ми йшли за організаторкою по вузькому коридору — тихо, обережно, ніби кожен наш крок міг потривожити цю майже нереальну атмосферу. Артем ішов трохи попереду, я трималась за його руку, йшла повільніше, відчуваючи, як всередині піднімається тривожне хвилювання. Не через весілля. Через Лізу.

Двері відчинились, і ми зайшли до світлої кімнати. Всередині — велике дзеркало, білий вінтажний столик із косметикою, кілька вішалок і крісел, а в центрі — вона.