Розділ 31

За ці декілька днів після того, як ми дізналися, що в нас буде дівчинка, Артем змінився ще більше. Хоча мені здавалося, що більше турботи в ньому вже просто не може бути, — я помилялася. Його очі світилися щоразу, коли він говорив про доньку, про мене… про наше майбутнє.

Він став ще уважнішим. Іноді навіть надто. Якщо я щось брала до рук — одразу питав, чи не важке. Якщо я довше стояла — одразу тягнув мене сісти. Я намагалася його зупинити, заспокоїти, що я не з кришталю, але... це на нього майже не діяло. Лише усміхався і продовжував у своєму дусі.

От і сьогодні — він забрав мене з роботи й сказав, що хоче показати, як пофарбували стіни в дитячій. Поводився правда він якось нервово, от тільки причину його такого стану я ще не зрозуміла. Але нічого не сказала — просто сіла в машину.

Ми піднімались ліфтом, і він раптом притягнув мене ближче. Його руки обвили мою талію, і я відчула, як гаряче його дихання торкнулось моєї шиї.

— Ти не уявляєш, як я чекав цього моменту, — прошепотів він, перш ніж поцілувати мене.

Цей поцілунок був пристрасним, впевненим, з тим самим теплом, від якого в мене підкошуються ноги. Я відповіла йому, втиснувшись у його обійми.

У цей момент двері ліфта відкрились. Артем ще кілька секунд дивився на мене — з тією самою напівусмішкою, в якій ховалось щось більше — ніжність, бажання, любов.

— Ходімо, — сказав він і взяв мене за руку.

І ми рушили до дверей квартири.

Мої щоки палали, а в голові крутилась лише одна думка: «Щоразу, коли він так мене цілує, я забуваю як дихати.»

Коли ми зайшли в квартиру, все виглядало як завжди — спокійно, затишно, знайомо. Але раптом Артем, поклавши руку мені на талію, м’яко розвернув у бік вітальні. І я буквально завмерла на місці.

Посеред кімнати стояв столик для двох, накритий легкою скатертиною. На ньому — ще не запалені свічки, гарний невеликий букетик квітів, акуратно складені серветки. Навколо кімнати — ще декілька букетів, маленькі ліхтарики, розвішані по стінах, мерехтіли м’яким теплим світлом. Атмосфера була... чарівна. Романтична й затишна.

Я не могла повірити, що це все — для мене. Для нас.

— Ти жартуєш… — прошепотіла я, дивлячись на нього з легким шоком і теплою усмішкою.

— Хотів зробити тобі сюрприз, — відповів Артем, трохи зніяковіло усміхаючись. — Я знав, що ти втомилась. Ресторан — це не зовсім те, особливо після довгого дня. А вдома… тут ти зможеш відпочити, просто бути собою. І я поруч.

Мені раптом захотілось розплакатись — від ніжності, турботи, від того, як він відчував мене. Але я лише кивнула і прошепотіла:

— Це неймовірно…

Артем включив тиху, приємну музику, яка ледь чутно лунала з динаміків. Потім підвів мене до столика, обійняв і м’яко поцілував у скроню.

— Сідай, зараз все буде, — сказав і зник на кілька хвилин на кухні.

Я сіла, повільно проводячи поглядом по всьому, що він підготував. Було відчуття, ніби я в якомусь фільмі — де все красиво, щиро й по-справжньому.

Артем повернувся з двома тарілками, поставив їх перед нами, налив у келихи сік.

— За нас, — сказав, піднімаючи келих. Я усміхнулась і теж підняла свій.

Ми почали вечеряти, не поспішаючи, тихо розмовляючи й час від часу просто дивлячись один на одного. Це був один з тих вечорів, коли ніщо більше не має значення. Тільки ми. Тільки зараз. Тільки любов.

Все було таким легким і водночас неймовірно теплим. Я відчувала себе в безпеці, відчувала себе коханою — кожною клітинкою.

Після того, як ми доїли десерт, Артем підвівся з місця, обійшов стіл і простягнув мені руку.

— Потанцюємо?

Я усміхнулась і поклала свою долоню в його. Ми встали, і я опинилась в його обіймах. Він тримав мене міцно, але ніжно, і ми повільно рухались у ритмі тихої музики, що досі лунала в кімнаті. Час від часу він схилявся, щоб коротко поцілувати мене — в щоку, в губи, в лоб. А я просто насолоджувалась миттю.

І раптом він зупинився.

Його руки повільно відпустили мене, і я здивовано поглянула на нього. Артем зробив крок назад… і став на одне коліно.

Серце в грудях завмерло.

З кишені він дістав маленьку оксамитову коробочку. Відкрив її. Там була каблучка. А очі його… виблискували — від щастя, від хвилювання, від любові.

— Яно… Я кохаю тебе більше, ніж можу висловити. Ти — моє все. Моє теперішнє, моє майбутнє… Моє серце. Я не уявляю свого життя без тебе. Ти вийдеш за мене?

Я застигла. Просто дивилась на нього, покриваючись мурашками з голови до п’ят. Сльози підступили до очей миттєво. Я знала відповідь ще до того, як він почав говорити. Але в той момент все одно не могла вимовити ні слова.

Я лише закивала. Швидко, з розпачем, з усмішкою і сльозами на очах.

— Так, — нарешті прошепотіла я, ледве стримуючи емоції. — Так.

Артем піднявся, і в ту ж мить притис мене до себе, поцілував — ніжно, але пристрасно. Мовби весь світ зник.

Потім одягнув каблучку мені на палець і, посміхаючись, витер сльози, що текли по моїх щоках.

— Не плач, а то і я почну, — прошепотів він, торкаючись мого обличчя.

Я сміялась крізь сльози, а він знову поцілував мене — довго й по-справжньому. І в ту мить я зрозуміла — ось воно. Моє щастя. Моє «зараз» і моє «назавжди».

Ми довго не відпускали одне одного. Наші губи знову і знову зустрічалися в поцілунках, і кожен був глибшим, теплішим, ніжнішим. У цьому було все: спогади, туга, любов, вдячність — цілий всесвіт, який ми створили разом і який тепер знову ожив.

Між нами не залишилось жодної відстані. І ми, не відриваючись, повільно переміщались у спальню — мовчки, без слів, керовані лише почуттями, дотиками, поглядами.

Коли ми зупинилися, Артем раптом притримав мене і подивився мені в очі.

— Тобі… тобі точно можна? — запитав він тихо, з турботою в кожному слові.

Його погляд був настільки ніжним і уважним, що я не змогла стримати усмішку.