Розділ 30

Я сиділа на парі, дивилась на викладача, щось писала в конспект, але думки знову й знову повертались до вчорашньої розмови з Лізою. Вона посміхалась, говорила спокійно, навіть впевнено… але щось у її погляді не давало мені спокою. Я хвилювалась. Щиро й сильно. Її слова про те, що весілля вже скоро, не виходили з голови. Все в мені протестувало проти цього.

Я не могла не подумати: а раптом вона просто хоче вирватись, втекти від батька, як від тюрми? Але чи вартує така втеча того? Чи не буде це ще гірше?

Після пари, коли ми з Вікою вийшли з аудиторії й прямували коридором до виходу, вона глянула на мене і запитала:

— Ти де літаєш, Яно? Все окей?

— Я просто думала про Лізу... — відповіла я, зітхнувши. — Я ж тобі трохи розповідала про ту історію з весіллям. Раніше вона казала, що не хоче, що спробує щось зробити. А вчора просто сказала, що вже скоро весілля. І я тепер не розумію, що змінилось… Може, вона просто змирилась. А може — вирішила, що це спосіб вирватись. Але… з ким вона тоді буде жити? Той чоловік… вона його навіть толком не знає...

— Слухай, — перебила мене Віка. — А ти не думала, що вона, можливо, вже все для себе вирішила? Ну, я маю на увазі — свідомо. Може, вона бачить у цьому якийсь вихід. І не хоче, щоб хтось втручався.

— Та я не збираюсь тиснути. Просто… я навіть Артему не кажу, а мені здається, що він має знати. Але якщо я скажу, це буде як зрада довіри Лізи…

— Не лізь, — твердо сказала Віка. — Це не твоє рішення. У тебе є за кого переживати — твоя дитина. А Артем і Ліза якось розберуться між собою. Ти не зможеш всім допомогти, а якщо почнеш — то тільки гірше буде.

Я помовчала. Віка мала рацію. Але на душі було важко. Мені здавалося, що я сиджу між двома вибуховими точками й просто чекаю, коли одна з них здетонує.

— Гаразд, — сказала я нарешті. — Ти права. Просто… не можу не хвилюватись.

Ми вже вийшли на подвір’я, дійшли до воріт. Я ще здалеку побачила машину Артема. Він сидів за кермом, ніби нічого особливого, але в мені раптом спалахнуло тепло. Хоч ми домовились ще вчора, що він мене забере. Просто сам факт, що він тут — вже заспокоював.

— Йди, твій принц чекає, — сказала Віка з посмішкою. — І не думай багато. Насолоджуйся, поки є така можливість.

— Дякую, — усміхнулась я і обійняла її на прощання.

Я попрямувала до машини. І зрозуміла, що мені дійсно потрібно зосередитись на головному. На тому, що поруч. На нашій новій історії.

Я підійшла до машини, відкрила дверцята і сіла на пасажирське сидіння. Артем саме говорив по телефону — його голос був спокійний, але впевнений, і я одразу впізнала той тон, який з’являвся, коли він вирішував щось важливе. Схоже, знову спорткомплекс.

Поки я застібала пасок, він, навіть не зупиняючи розмову, кивнув мені й нахилився, щоб ніжно поцілувати в щоку. Цей простий жест змусив мене посміхнутися. Було щось дуже домашнє і рідне в тому, як він це робив — ніби ми давно разом, ніби я вже частина його звичного життя.

Він завів машину і почав виїжджати на дорогу. За вікном миготіли знайомі пейзажі, а я мимоволі поглянула на нього — зосереджений, трохи втомлений, але такий... мій.

Минуло десь дві хвилини, і він закінчив розмову. Повернувся до мене з легкою усмішкою:

— Вибач, Яно. Робоче, — він провів пальцями по волоссю, ніби хотів трохи скинути напругу. — Але я тут от що згадав… Ми ж досі жодного разу не були разом у кіно. Це несправедливо. Тож я вирішив виправити ситуацію — взяв нам квитки на сьогодні. Ти не проти?

Я усміхнулась і кивнула:

— Зовсім не проти. Навпаки — приємно здивована.

— Добре, бо я вже хвилювався, що ти мене відправиш назад з тими квитками.

Не встигли ми посміятись, як знову задзвонив його телефон. Він зітхнув, поглянув на екран і відповів. Розмова тривала недовго — якісь короткі фрази, кілька «ага», «буду», «заїду».

Після того він поклав телефон і кинув на мене перепрошувальний погляд:

— Нам треба буде заїхати в спорткомплекс буквально на п’ять хвилин. Вадим сказав, що там документи для підпису. Без цього — ніяк.

Я тільки кивнула.

— Добре, — відповіла я.

— Обіцяю, що швидко. А потім — тільки ми і кіно.

Він усміхнувся, і в його очах з’явилась та м’якість, яку я бачила лише в моменти, коли ми були удвох.

Коли ми під’їхали до спорткомплексу, я залишалась сидіти в машині, навіть не відстібала пасок. Артем заглушив двигун, подивився на мене й раптом сказав:

— Ходімо зі мною.

Я глянула на нього з подивом.

— Та ні… Навіщо? Я краще почекаю. Що мені там робити?

Він усміхнувся ледь-ледь, але очі залишились серйозними:

— Минулого разу ти була тут в одній ролі. А тепер — у зовсім іншій. Пішли, не ховайся від себе самої. Я хочу, щоб ти була поруч.

Я на мить задумалась. Все ще було трохи ніяково — ніби я потрапляла в чужий простір. Але його слова… вони щось змінили всередині. Я кивнула.

— Добре.

Ми вийшли з машини й пішли до входу. Усередині було прохолодно й просторо. Я йшла трохи позаду нього, і в цей момент не могла не помітити, наскільки він змінився. Рухи впевнені, голос стриманий, жодної нервозності — все чітко, зосереджено. Особливо тут, у цьому місці, де він наче ставав трохи іншим. І в той же час — таким знайомим.

Ми піднялись сходами на другий поверх. Артем тримав мені двері й, коли я проходила повз, ледь торкнувся моєї руки. Цей легкий дотик був простим, але таким теплим.

Ми зайшли до кабінету. Всередині пахло паперами, кавою й чимось ще — знайомим, як запах напруги перед важливою зустріччю.

Артем відразу підійшов до столу, почав розкладати якісь документи, а я, ніби інстинктивно, підійшла до вікна. Світло падало м’яко, і з другого поверху відкривався спокійний вигляд на подвір’я спорткомплексу — знайоме місце, що минулого разу асоціювалось з напругою, а зараз стало частиною нової сторінки мого життя.

Через кілька секунд у кабінет зайшов Вадим. Він одразу почав щось говорити до Артема, навіть не помітивши мене. А потім його погляд ковзнув у мій бік, і він зупинився на місці.