Розділ 29

Вранці я прокинулась ще до будильника. Довго лежала, вдивляючись у стелю, і обмірковувала все, що сталося вчора. Здавалося, ці кілька годин перевернули мій світ.

Усе стало на свої місця. Усе, що я не могла зрозуміти, усе, що боліло всередині так довго… тепер мало сенс. Виявилось, він не зрадив мене, не знехтував. Він захищав. Захищав, як умів. Жорстко, боляче — але по-своєму щиро.

Біль нікуди не подівся. Він живе десь глибоко, як згадка про те, як легко усе може зруйнуватись. Але я вирішила — час рухатись далі. Я більше не хочу застрягати в минулому. Я обираю бути щасливою. Поруч з ним. Бо навіть у тій клятій машині, коли він сказав усі ті жахливі слова, я знала — він бреше. Йому болить так само. І зараз, коли я знаю правду, мені стало легше дихати. Вперше за довгий час — дихати на повні груди.

Ми з Вікою збиралися на пари. Вона дивилась на мене з хитрою посмішкою ще з того моменту, як я повернулась з ванної з рушником на голові.

— Ну що, щаслива пані у положенні? — промовила вона з удавано серйозним тоном, але очі її сміялись. — Не забула, що цей самий красунчик лишив тебе з розбитим серцем і токсикозом?

Я засміялась.

— Не забула. Але й не забула, як сильно я його кохаю.

Віка зітхнула й підняла брову:

— Добре, добре… Любов творить дива. Але якщо ще хоч раз змусить тебе плакати — я перша куплю йому квиток у пекло. І сама посаджу.

Я усміхнулась, підійшла до неї й обійняла.

— Дякую, що ти була поруч. Навіть коли я не знала, як жити далі.

— Завжди. Але тепер — рушаймо. У нас, між іншим, навчання. А ти ж тепер знову ходиш із сяючими очима, треба, щоб це бачили всі.

Я засміялась, узяла сумку і ми вийшли з кімнати — у новий день, у нову реальність, де я знову була не лише майбутньою мамою, а й дівчиною, яку кохають.

Коли ми з Вікою йшли вулицею до університету, телефон завібрував у моїй кишені. Я дістала його — повідомлення від Артема.

«Доброго ранку) Як ти себе почуваєш?»

Я не змогла стримати усмішку. Було таке відчуття, ніби нічого й не змінювалось. Ніби ми знову просто ми — я і Артем. Як колись.

«Добре. А ти?»

Він відповів майже одразу:

«Краще, ніж будь-коли. Що ти робиш після пар?»

«Після пар їду до клієнта на зустріч.»

Через кілька секунд:

«А після того?»

Я подивилась на екран, відчула як щось тепле розтікається в грудях.

«Вільна»

Він не змусив чекати:

«Я заберу тебе після пар, завезу до клієнта, почекаю… А потім можемо прогулятись. Тобі ж корисно бути на свіжому повітрі»

Я зупинилась, перечитуючи повідомлення. Віка теж зупинилась і, заглянувши через плече, хмикнула:

— Ну все, романтичний режим увімкнувся?

Я кивнула і набрала відповідь:

«Було б чудово. Дякую»

Поки ми йшли далі, я не могла позбутись відчуття, що світ знову повертається у гармонію. Що після всієї темряви, тривог і тиші — повертається тепло. Його турбота, його увага, його бажання бути поруч і допомогти — усе це було важливо. І водночас так природно.

У голові з'явилась думка, яка змусила моє серце забитися швидше: можливо, це і є щастя — коли тебе чекають після пар, коли знають, що тобі корисно гуляти, і хочуть бути поруч просто тому, що ти — це ти.

Заняття тягнулися вічністю. Я ловила себе на тому, що геть не чую, про що говорить викладач, а лише мрію про кінець пари. Кожні п’ять хвилин дивилася на телефон, наче від цього час пішов би швидше.

Коли заняття закінчились, ми з Вікою вийшли з корпусу й попрямували до воріт. Як тільки вийшли на вулицю, я одразу побачила машину Артема — припарковану на парковці. Він вийшов майже одразу, щойно нас помітив. Стояв, тримаючи руки в кишенях, усміхаючись тією своєю напівсерйозною, але дуже знайомою усмішкою.

Я не змогла не всміхнутись у відповідь. Було так незвично бачити, як він відкрито чекає мене. Без тіні, без страху, без приховувань. Вперше за довгий час — все було просто і чесно. Перед усіма.

Коли ми підійшли, Артем відразу наблизився до мене, нахилився й ніжно поцілував у щоку.

— Привіт, — прошепотів тепло.

— Привіт, — відповіла я, відчуваючи, як щось затишне розгортається всередині.

Віка одразу ж не змогла промовчати:

— Ти тільки спробуй ще раз зробити щось подібне — і я особисто тебе знайду, — сказала вона у своїй фірмовій манері, з усмішкою, але цілком серйозно в очах.

Артем підняв руки вгору, наче здається:

— Обіцяю. Під наглядом страшніше, ніж під судом, — підморгнув їй.

Ми всі засміялися, і вперше це сміх був не напружений, не захисний — а справжній, легкий.

Я попрощалась із Вікою, ми з Артемом сіли в машину й поїхали до місця зустрічі з клієнтом. Він тримав мою руку на коробці передач і щось мурмотів про те, як гарно я виглядаю в світлі сонця. Я всміхалась, дивлячись у вікно, і думала, що ні, це вже не «як раніше».

Це було краще.

Зустріч із клієнтом тривала довше, ніж я планувала — обговорювали умови, переглядали документи, ще й нові питання виникли. Але все пройшло добре. Клієнт залишився задоволений, а я — втомлена, але спокійна.

— Як усе пройшло? — запитав Артем, коли ми рушили з місця.

— Добре, трохи довше, ніж думала, але загалом — все чітко, — усміхнулась я, зручно вмощуючись у кріслі.

— Мені подобається, як ти говориш про свою роботу. Очі світяться, — сказав він, кинувши на мене погляд.

Я засміялась.

— Ага, ще трохи, і загорюсь, як лампочка.

Ми прямували в парк. На вулиці ще було світло і сонце ще сипало тепло. Артем припаркувався, ми вийшли з машини. Він відійшов до кіоска з кавою і повернувся з двома стаканчиками какао. Один простягнув мені.

— Твоє улюблене, без маршмелоу, бо «занадто солодко», — злегка передражнив він мене.

— Дякую, — сказала я, усміхаючись, і ми рушили повільно, але невимушено алеєю парку, розмовляючи про дрібниці.