Розділ 28

Наступного дня я стояла перед дзеркалом, поправляючи кардиган і вслухаючись у себе. Віка сиділа на ліжку й спостерігала, іноді кидаючи якісь заспокійливі фрази, а іноді — просто мовчала, знаючи, що іноді підтримка — це просто бути поруч.

Я одягла джинси, легку блузку, улюблений кардиган і ті сережки, які завжди давали мені трохи впевненості. Волосся зібрала недбало, але акуратно. Хвилювання накочувало хвилями, але десь під ним було ще й дивне відчуття — передчуття. Я не знала, що саме він скаже, але щось у мені хотіло знати. Було потрібно знати.

— Ти добре виглядаєш, — сказала Віка. — І все буде нормально. Просто слухай себе.

Я кивнула й усміхнулась, хоч і трохи натягнуто. Потім викликала таксі.

Парк зустрів мене легким вітерцем і теплим повітрям. Коли я вийшла з машини, то одразу побачила його — Артем стояв, спершись на капот, зсунувши руки в кишені. Сонце пробивалось крізь гілки дерев і лягало плямами на його білу сорочку.

Я відразу зауважила — це не та машина. Інша. Невідомо чому, але від цього було… легше. Немов одна з тіней із того вечора залишилась десь в минулому.

Артем помітив мене майже одразу. Випростався і рушив мені назустріч. В його очах не було тривоги — лиш стримана зосередженість і тепло.

— Привіт, — сказав він тихо, коли підійшов.

— Привіт, — відповіла я. Голос вийшов м’якшим, ніж я очікувала.

Він кивнув у бік доріжки парку, жестом запрошуючи пройтись. Я кивнула у відповідь, і ми рушили поруч. Спочатку — мовчки. Лише наші кроки ритмічно звучали під ногами, а навколо часом сміялись діти.

Я відчувала, як Артем збирався з думками. В його погляді не було поспіху, але й не було байдужості. Лише серйозність. І ще щось — те, що складно описати. Щось тепле, знайоме, яке я боялась впустити, але яке вже й не могла ігнорувати.

Я дивилась перед собою, але з кожною секундою все більше відчувала його присутність поруч. І навіть мовчання між нами зараз не було порожнім. Воно було наповнене очікуванням. І чимось дуже важливим.

Ми йшли парком, повільно, мовби кожен крок був частиною якогось складного ритуалу. Артем мовчав, зважував кожне слово, кожен погляд. І потім заговорив.

— Того дня, — почав він тихо, — ще зранку… мені знову написав батько. Вони й раніше приходили, ці повідомлення. Але я їх ігнорував, намагався просто жити. Триматися подалі. Але... того ранку було інакше.

Я повернула до нього обличчя, але він дивився прямо перед собою, не зупиняючись.

— У тому повідомленні були погрози. Не просто мені. Тобі. Я поїхав до нього. Він чітко сказав, що якщо я не поставлю крапку в цих стосунках — буде біда. Я не знав, наскільки далеко він може зайти. Але… знаючи його, я повірив, що це не просто порожні слова.

Він на мить замовк, а потім продовжив, вже з ледь чутним тремтінням у голосі:

— Я панікував. Я ніколи не відчував такої безпорадності. Я розумів, що не можу захистити тебе повністю. Не тоді. Не так, як треба. І тому… я зробив єдине, що зміг. Я не міг ризикувати твоїм життям. Я мусив відпустити тебе, навіть якщо це означало зламати все всередині.

Моє серце стукало якось особливо глухо. Я мовчала, слухала, ковтала кожне слово.

— Після того вечора я не гаяв ні хвилини. Одразу почав домовлятись про продаж своєї частки в компанії. Не просто продати, а віддати її в руки людині, яка змусить батька страждати. І я це зробив. Це була моя помста. Він втратив контроль. 

Артем перевів погляд на мене. Його очі були серйозні, але в них не було жалю. Лише правда.

— Я залишив квартиру. Машину. Все, що мало хоч якесь відношення до нього. Зник із його поля зору. А потім друг, познайомив мене з Вадимом. Так почалась нова сторінка. Робота. Проєкт. Мета. Все це було для того, щоб… вберегти тебе. Від нього. Від тієї реальності, з якої я мусив вирватись.

Він на мить зупинився й вдихнув глибше.

— І от я тут. Без нього. Без його впливу. Вперше за довгий час я можу дихати. І ти теж. Ми обоє.

Його голос знову став тихішим, теплішим:

— Я не чекаю, що ти все пробачиш чи зрозумієш одразу. Але я хотів, щоб ти знала. Правду. Бо ти заслуговуєш знати. І… бо я досі тебе...

Він не договорив. Лише подивився. Глибоко, відкрито, чесно.

А я стояла поруч і мовчала. Вперше за довгий час, не від образи, не від розгубленості. А тому, що не могла повірити, що почула саме це.

Занурившись у свої думки я почала рухатись далі. Ми йшли повільно. Я намагалася зібрати думки, переварити все, що щойно почула. В голові було важко, мов у повітрі повис густий туман — правди, болю, розуміння і ще чогось теплого, чого я давно не відчувала.

— Мені потрібен час, — сказала я, не зупиняючись.

Артем кивнув, не дивлячись на мене.

— Скільки потрібно — стільки й буде, — відповів спокійно.

Ми знову замовкли. Я відчувала, як у мені наростає ще одна хвиля, не менш важлива. Як сказати йому про дитину? Як підібрати слова, щоб не налякати, не поранити… Але він мав знати. Мав право. Я відчула, як серце починає битися швидше, і щойно повернулася до нього, аби сказати — пролунав різкий дзвінок велосипеда.

— Обережно! — тільки й встиг крикнути Артем, як різко, але обережно потягнув мене до себе.

Усе сталося за секунду. Велосипед пролетів повз, а ми зупинилися, нерухомі. Його рука була на моєму животі. І він… відчув. Я бачила це по ньому. Його погляд змінився. Спочатку здивування — щире, глибоке, з нотками нерозуміння. Потім він опустив очі вниз… і завмер. Довго дивився. Його пальці ще лежали на животі — теплі, обережні. Він знову підняв очі. В його погляді було питання. Не з претензією. Не з болем. Лише тихе, напружене: «це правда?»

Я кивнула.

Його обличчя миттєво змінилося. Від шоку — до чогось… світлого. М’якого. І такого сильного. В його очах спалахнула ціла буря — подив, радість, сльози, які не виступили, але були близько. Він нічого не сказав. Просто стояв, все ще торкаючись мене, і дивився, немов боявся поворухнутись.