Розділ 27

Суботній ранок почався з сонячного світла, що пробивалося крізь штори і м’яко лоскотало обличчя. Я прокинулась із відчуттям тихого хвилювання десь під ребрами. День був особливий — відкриття спорткомплексу Вадима. І хоч я не була безпосередньо дотична до його створення, все одно відчувала причетність. Ми всі стали ближчими за ці місяці — я, Вадим, Андрій, Віка. Відчувалась якась домашність у всьому цьому.

З самого ранку у нашій кімнаті панувала метушня. І ось ми вже майже зібрались: Віка щось бурмотіла про зачіску, я стояла біля дзеркала, розглядаючи себе в новій сукні. Вона була простою, легкою, вільного крою, вище колін, з ніжним пастельним відтінком. Живіт ще майже не видно, але старі джинси вже точно не пасували і вчора ми нарешті пройшлися по магазинах. Було весело, навіть трохи безтурботно.

Я накинула зверху кардиган, взяла сумочку й перевірила в дзеркалі туфлі. А потім, на мить завмерла, торкнувшись тонкого срібного ланцюжка на шиї. Подарунок від нього. Від Артема. За ці чотири місяці я так і не змогла його зняти. І не раз питала себе — чому? Чому ношу його, якщо він зробив так боляче? Можливо, тому що частинка того, що було між нами, досі живе в мені — буквально і метафорично.

— Ти виглядаєш гарно, — сказала Віка, піднявши на мене очі.

— Дякую, — усміхнулась я. — Ти теж.

Вона справді була розкішна: у чорному брючному костюмі з легкою шифоновою блузкою, волосся ідеально вкладене. Ми виглядали як жінки, які йдуть не просто на захід, а на важливу подію. І всередині, попри всі мої сумніви, було трохи радості.

За ці дні від Артема не було жодної звістки. І це добре. Він дав мені простір, як я й просила. Я була вдячна. Але іноді, в тиші, коли думки були особливо гучні, я ловила себе на страху: «А що, як він знову зник? А раптом це була просто примха — побачити, поговорити, але не повернутися?»

Я намагалась не думати. Сьогодні — не про нього.

— Ну що, залишилось тільки Андрія дочекатись, — кинула Віка, кинувши погляд на годинник. — Він обіцяв бути десь за десять хвилин.

Я кивнула і взяла телефон, щоб перевірити, чи не писав він. Артем. Ні, нічого.

— Ти хвилюєшся? — раптом запитала Віка.

Я не відразу відповіла. Лише зітхнула.

— Трохи. Знаєш, стільки всього в мені — радість, тривога, якісь надії... І водночас порожнеча. Але я хочу просто гарного вечора. Сьогодні — без рішень. Без відповідей. Просто побути серед людей, які поруч.

— І правильно, — посміхнулась Віка.

І в цю мить Віці прийшло повідомлення — Андрій приїхав.

Я вдихнула глибоко, як перед важливим кроком.

Настав час іти.

Ми приїхали десь за годину до початку. Весняне повітря було теплим, приємним, наповненим запахом свіжої трави та легким ароматом кави з переносного аппарата біля входу. Спорткомплекс вразив: двоповерхова сучасна будівля з великими вікнами, акуратною зеленою зоною перед фасадом і вже розставленими столиками для фуршету. Атмосфера — така, як і має бути на відкритті чогось важливого: трохи метушлива, але щира.

Ми з Вікою допомогли трохи розкласти серветки й декоративні вазочки з квітами. Людей ще було небагато: тільки Вадим, кілька працівників і хтось із організаторів. Вадим виглядав задоволеним, але напруженим — як той, хто переживає за кожну дрібницю, навіть якщо все йде майже ідеально.

— Ну що, як тобі? — запитав Андрій, киваючи на фасад будівлі.

— Класно, — відповіла я. — Серйозно. Я навіть не уявляла, що вийде так красиво.

— І ще краще буде всередині, — підморгнув він.

Коли все було вже готово, і люди почали сходитись, ми стояли біля одного зі столиків — я, Віка й Андрій. Пили лимонад і перемовлялись, жартували. Напруга, яку я відчувала зранку, поступово розчинялась у веселі балачки й дзвінкий сміх Віки.

— А де той загадковий твій друг-партнер? — зненацька запитала вона, коли до нас підійшов Вадим. — Я вже починаю думати, що це вигадка. Якби Андрій не клявся, що бачив його — повірила б, що сам усе тягнеш.

— Він був зранку, — усміхнувся Вадим і втомлено провів рукою по потилиці. — Але десь перед вашим приїздом змушений був поїхати. Казав, щось термінове. Дзвонив п’ять хвилин тому — вже їде назад.

— О, це добре, — Віка зробила ковток і лукаво усміхнулась. — Бо ми вже збирались тебе рятувати від міфічного партнера.

— Якщо він не з’явиться до перерізання стрічки — підставлю Андрія, — жартома пригрозив Вадим.

— Та хоч зараз, — відповів той, сміючись. — Головне, щоб ви фотку встигли зробити.

Я сміялася разом із ними, підтримуючи легкість моменту. Але десь там, глибоко під цими усмішками, щось ледь помітно тиснуло на груди.

Як тільки ми всі стихли після жартів, Вадим раптом поглянув кудись за мою спину і з усмішкою сказав:

— А ось і він.

Я ледь встигла повернути голову, щоб подивитись, кого він мав на увазі, як помітила обличчя Віки. Вона застигла з легким здивуванням у погляді, брови злетіли догори, а рот ледь помітно прочинився. Щось у її реакції змусило мене на мить забути про все, і я зупинилась, не повернувшись. А тоді…

…я відчула знайомий аромат. Легкий, деревний, з нотками прянощів. Усе всередині на секунду зупинилося. Я відчула, що поряд зі мною хтось зупинився. А потім почувся голос. Його голос.

— Привіт.

Я завмерла. Навіть не одразу глянула на нього. Просто стояла, відчуваючи, як моє серце вибиває нестерпний ритм. Це був Артем. І я досі не могла повірити.

— Це мій партнер, Артем, — почав Вадим, звертаючись до мене й Віки, — познайомтесь…

Але Віка одразу перебила:

— Та вони знайомі, — сказала з тією самою сумішшю здивування й напруги. — Навіть дуже.

Я нарешті глянула на нього. Наші очі зустрілись. Він не ухилявся, не ховався — просто дивився прямо на мене. У його погляді було багато: трохи вибачення, трохи тривоги, трохи надії. А я... я не зірвалась, не втекла, не вигукнула. Просто дивилась.

— Пробач, що зник, — звернувся він до Вадима. — Лізі стало зле. Потрапила в лікарню. Зараз вже краще, але я не міг не поїхати, сам розумієш.