Розділ 26

Минуло чотири місяці.

Середина квітня принесла справжню весну. Лагідне сонце гріло плечі крізь тонку тканину кардигана, а в повітрі витала легка, ніжна свіжість, змішана з ароматом квітучих дерев. Я сиділа на лавці в парку з паперовим стаканчиком теплого чаю з м’ятою й лимоном. Навколо вирувало життя міста, яке прокидалося після зими. Діти сміялися, ганяючись за голубами, хтось читав книгу на лавці під деревом, закохані обіймались, мов на мить забувши про весь світ. А я… я просто сиділа і дихала.

За ці чотири місяці я ні разу не бачила Артема. Жодного повідомлення, жодного дзвінка. Наче його стерли з мого життя. Але я його не стирала. В мені він залишився спогадом, болем, вдячністю. І, головне, — дитям, що зростає під моїм серцем.

Після тієї ночі, після всіх сліз, я змогла зібратися. Не одразу. Але з кожним ранком, коли я прокидалась і згадувала, що не одна, мені ставало легше. Внутрішній голос перестав шепотіти про втрату. Він почав говорити про силу. Про любов. Про шлях, який я пройду не для когось, а для себе і малюка.

З минулої робити я звільнилася відразу. Віка, звісно, особливо наполягала. І ще через декілька днів я отримала повідомлення від Андрія. Він написав, що вони з Вадимом розширились і їм потрібні люди, яким можна довіряти. Я не довго вагалася. Робота не важка, і що головне — я відчувала себе там спокійно. Люди адекватні, графік гнучкий, і зарплата цілком пристойна, щоб почати відкладати на дитину.

Університет лишився позаду майже наполовину. Ще півтора місяці, і я закінчу навчання. Ці думки підтримують. Дають змогу мріяти хоч трошки далі, ніж просто «сьогоднішній день».

Я вдивлялася в тепле весняне небо й погладжувала живіт крізь тканину сукні. Його майже не видно, якщо не придивлятись. Але я знаю, що всередині вже є нове життя. І сьогодні лікар підтвердив це ще раз. «Малюк розвивається чудово. Все добре», — сказав він, і я усміхнулась, ледве стримуючи сльози.

Усміхнулась і зараз. Бо не все втрачено. Бо навіть якщо серце іноді ще болить від думки про Артема, я не злюсь. І не чекаю. Це був його вибір. Я прийняла його. Але я ношу в собі найкраще, що він міг мені дати. І більше мені не потрібно.

Я глянула на годинник, в мене залишалось ще двадцять п’ять хвилин до зустрічі з клієнтом. Ще трохи, і знову в справи, документи, квартири, люди. Але ці хвилини… я проживаю їх повністю. Просто сиджу, п’ю чай і вчуся знову бути щасливою. Не завдяки комусь. А просто — бути.

Після зустрічі з клієнтом, яка пройшла напрочуд легко, я повернулась до гуртожитку. День втомив, але приємно — наче крок за кроком я справді вибудовую нову стабільність. Щойно зачинила двері за собою, як пролунав дзвінок. Мама.

— Привіт, доню, ну як ти там? — почула я її знайомий голос, і відразу щось стиснуло в грудях.

— Все нормально, мам, щойно з роботи, — усміхнулась я, хоча вона цього не бачила.

— Не втомлюєшся? Ти ж себе бережи.

— Бережу, не хвилюйся. Робота не така важка, як була колись.

— А з навчанням як? Скоро ж захист?

— Так, ще трохи. Уже майже все здала. Сама не вірю, що от-от… — я відчула, як щось тепле котиться в грудях від самих цих слів.

Ми ще кілька хвилин поговорили про дрібниці: як бабуся, чи купила вона нові штори, які збиралась, про рецепт сирників, який я колись просила. Все буденно й просто. І водночас — настільки болісно. Бо я знову не змогла сказати правду. Про себе. Про дитину. Про все те, що вже назавжди змінило моє життя.

У цей момент у кімнату зайшла Віка. Вона глянула на мене й одразу зрозуміла, знову мама.

— То що, сказала? — її голос був м’яким, але прямим.

Я лиш хитнула головою.

— Ні.

— Яна… — вона сіла поруч, трохи сердито, але з тією її особливою ніжністю. — Скільки ще будеш тягнути?

— Я просто не хочу, щоб одразу почали розпитувати… про нього. А я ще не готова. Не хочу обговорювати це з ними.

— Гаразд. Просто не затягуй надто. Хоч комусь із них треба знати.

Я кивнула. І так, я знала, що вона права. Але всередині ще було надто багато ран, які боліли при кожному дотику.

Пізніше, за вечерею, коли ми сиділи з Вікою, вона раптом усміхнулась і, трохи підстрибнувши на стільці, сказала:

— До речі! В суботу не плануй нічого.

— Чому?

— Відкриття спорткомплексу Вадима. Нарешті! Пам’ятаєш, він стільки мучився з тим будівництвом, не міг доробити, але коли з’явився партнер — усе зрушило з місця. Так от, відкриття. Уявляєш, він навіть запрошення вже почав роздавати.

— Ого! Серйозно? — я щиро зраділа, і не тільки за сам факт, а й за Вадима. Ми дійсно встигли подружитися. Він був іноді трохи різкий, але веселий та справжній. І ніколи не ставився до мене як до «вагітної дівчинки, яку треба жаліти». Цінував мою роботу, мій розум. Це багато значило.

— Так що, субота — наше свято. Піду вибирати щось із шафи вже сьогодні! — пожартувала Віка.

Я засміялася, вперше за день по-справжньому. І в той момент щось у мені на мить стало легшим. Життя продовжувалося. Не так, як я колись уявляла. Але воно було справжнє. І в ньому ще залишалось місце для радості.

Наступного ранку я прокинулась раніше, ніж зазвичай. Весняне сонце пробивалося крізь штори, лагідно освітлюючи кімнату. Повільно потягнулась і погладила живіт — уже помітно округліший, але ще маленький. Малюк ніби відповідав на мій дотик. Ледь відчутне, ніжне тремтіння — моє маленьке диво.

Стоячи біля дзеркала та поправляючи вільну кофту кольору молока, я зрозуміла, що ще тиждень і в мене не буде джинсів, в які б могла влізти.

— Треба буде на днях по магазинах пройтись, —  сказала я Вікі, яка сушила волосся. — Джинси вже тиснуть… животик росте.

— Ну нарешті! — Віка кинула погляд у дзеркало й посміхнулась. — Хоч щось нормальне собі купиш, бо в цих уже ходити соромно.

Я лише знизала плечима й злегка посміхнулась у відповідь. 

Після сніданку ми вирушили в університет. Там все було, як завжди: знайомі обличчя, шумні розмови в коридорах, конспекти, переписки, кавові плями на столах. Я вже майже не задумувалась та не ховалась, коли іноді клала руку на живіт — це було моїм внутрішнім жестом захисту і турботи.