Розділ 25

Артем.

Ранок почався спокійно. Сіре світло пробивалося крізь штори, і я ще кілька хвилин лежав, притискаючи подушку до обличчя, перш ніж змусив себе розплющити очі. Й відразу почув короткий, різкий звук повідомлення.

Я не відразу потягнувся до телефона. Але навіть не побачивши екран, знав — це він. Знову.

Батько.

Вже тиждень, кожен чортів день, він писав і дзвонив: «Нам потрібно поговорити», «Це важливо», «Ти не можеш постійно ховатись». І далі в тому ж дусі. Я не відповідав. Жодного разу.

Раніше це вже було, ті самі слова, те саме лице, той самий холод, який я намагався забути. Але тепер... тепер у ньому щось змінилось. Наполегливість стала майже агресивною.

Я втупився в стелю, намагаючись не вмикатись у цю реальність, де він знову поруч, знову тягне мене у своє болото.

Мовчки встав, пішов на кухню, увімкнув чайник. Сніданок. Готував щось механічно, не думаючи. Яна сьогодні не писала, ми домовились побачитись пізніше. Після сніданку планував зустрітись із Максом, трохи відволіктись.

Ще одне повідомлення.

Я взяв телефон, і цього разу відкрив повідомлення. Не знаю чому. Просто відчув щось дивне.

«Якщо не хочеш, щоб з Яною щось сталося — прийдеш. Це не погроза. Це порада. До зустрічі, синку.»

Кров відразу кинулась у скроні. Я завмер. Кілька секунд просто дивився на екран, поки слова не почали повільно осідати в мозок, як яд.

Я стиснув телефон так, що він аж скрипнув. Серце шалено закалатало. Я перечитав повідомлення двічі. Тричі. Це вже була не просто маніпуляція. Це був… шантаж?

«Що? Що, чорт забирай, це було?»

Ім’я Яни в повідомленні. Моєї Яни. Мого сенсу. Мого спокою. Мого тепла. Він наважився її втягнути в це.

Страх прорізався крізь лють. Реальний, фізичний страх за Яну.

Не він, не зараз. Не після того, як я почав жити по-справжньому.

Я відкинув телефон на стіл, різко відсунув стілець.

Лють накотила миттєво, мов удар. Гаряча, гірка, така, що затуманює зір. Я ледве стримував себе. Як він сміє? Як, чорт забирай, він сміє навіть згадувати її ім’я у своєму огидному шантажі?

Стиснув щелепи, зробив глибокий вдих, але всередині бурлило. Страх, не за себе. Страх за неї. Огидне передчуття. Батько був майстром на погрози, але якщо цього разу це не просто слова…

Серце билося важко, глухо. Я набрав Макса — коротко, чітко:

— Вибач, брате, відміна. Справи. Потім розкажу.

І поїхав. До нього.

Злість пекла в грудях. Змішана з огидою. Я не дозволяв собі навіть згадувати його, а тепер він лізе в моє життя, неначе у нього є на це право. Та ще й згадує Яну. Втягує її. Торкається її імені.

Я не знав, що почую. Що буде. Але знав точно одне: якщо батько дійсно зачепив Яну, чи тільки думає це зробити — я більше не відвернуся мовчки. І ніякий родинний зв’язок не зупинить мене.

Цього разу — ні.

Я заглушив двигун і подивився на будівлю перед собою. Звичний фасад — кам’яний, холодний, як і людина, що чекала на мене всередині. Те саме місце, де я виріс, де навчився мовчати, стримувати сльози і зціплювати зуби. Цього разу не буде ні мовчання, ні страху.

Зайшов, не стукаючи. Батько сидів у шкіряному кріслі, ніби сам факт мого приїзду — вже перемога. Зухвалий погляд, трохи посмішки на губах. Я ледве стримав себе, аби не вдарити.

— О, синку, ти все ж таки з’явився, — в голосі майже задоволення.

— Припини, — грюкнув дверима за собою. — Без вступів і навколишніх фраз. Кажи, навіщо я тут. Прямо.

Батько неквапливо піднявся, підійшов до столу, налив собі віскі.

— Хочу, щоб ти розійшовся з тією дівчиною. З Яною.

Я засміявся. Коротко. Без тіні радості.

— Ти жартуєш?

— Я серйозний як ніколи. Вона не для тебе. Вона — небезпека. Такі, як вона, тягнуть вниз. Вони прив’язують, змінюють твої пріоритети. І це закінчується погано. Ти ж пам’ятаєш Ольгу?

У мене все всередині стиснулось.

— Не смій навіть згадувати її ім’я.

— Чому? — батько розвів руками. — Подивись, чим усе закінчилось. А якщо твоя Яна піде тим самим шляхом?

У мене перехопило подих.

— Ти погрожуєш Яні? — підійшовши ближче, голос уже тремтів від люті.

— Я лише натякаю, — у голосі батька з’явився лід. — З Яною може статися все, що завгодно. Випадковість. Аварія. Ти ж знаєш, світ жорстокий.

Після цих слів я зірвався:

— Ти... ти хворий! Думаєш, я дозволю тобі її чіпати?! Думаєш, ти маєш хоч найменше право?!

Батько знизав плечима.

— Я маю владу. І все, що ти маєш — це моє. Квартира, машина, твоя «стабільність», твоя доля у компанії. Все твоє — моє. Без мене ти — ніхто.

— Компанія не твоя! — крикнув, вдаривши кулаком по столу. — Вона з боку мами, ти тут лише прилип до її успіху, поки вона ще жила! А потім знищив усе, що було живим навколо!

Батько мовчав, дивився холодно.

— Якщо хочеш грати в ці ігри, — мій голос став нижчим, загрозливим, — добре. Хочеш, щоб ми розійшлися з Яною? Добре.

Батько вдоволено кивнув, але я не дав йому слова вставити:

— Але пам’ятай одне. Після цього ти для мене мертвий. Я забуду твоє ім’я. Я більше ніколи не з’явлюся в цьому домі, в компанії, в твоєму житті. Ти не мій батько. Ти ніколи ним не був. І знати тебе я не хочу. І я клянусь, це буде останнє, що ти у мене забрав.

— Не драматизуй, Артеме.

— Це не драма. Це кінець. Я краще з нуля почну, ніж дозволю тобі далі маніпулювати мною. Але зараз я зроблю, як ти сказав. Не тому що боюся тебе, а тому що хочу захистити її. Бо ти ніколи не зрозумієш, що це справжнє. А я зрозумів. І ніколи не пробачу тобі, якщо хоч волосина впаде з її голови.

Я розвернувся й вийшов.

Мені хотілося вити від болю. Я не уявляв, як сказати це Яні. Але знав: якщо залишуся зараз, то можу втратити її назавжди. Бо батько не зупиниться. І поки я не стану самостійним, не матиму сили захистити її повністю.