Розділ 24

Дорога назад минала спокійно. Я сиділа, загорнувшись у тепле пальто, й дивилась у вікно, крізь яке тягнулися поля, села, сніги, дерева. Залишалась ще мить тиші після нашої маленької казки. У повітрі було щось затишне, легке, майже домашнє. Артем тримав мою руку на коробці передач, час від часу поглядаючи на мене з усмішкою. Я у відповідь просто стискала його пальці, без слів.

Але десь між поворотами і короткими розмовами я помітила, як екран його телефона кілька разів засвічувався. Повідомлення. Кілька. Він не читав, не реагував. Просто натискав кнопку і телефон знову лягав у нішу між сидіннями. Це був вже не перший раз. Вчора було так само і позавчора. Але я не питала. Не тому, що не цікавило, а тому, що не хотілось порушувати цю нашу ніжну рівновагу.

— Про що думаєш? — Артем глянув на мене, коли ми в’їжджали в місто.

— Про те, як не хочеться, щоб це закінчувалось, — посміхнулась я, хоча на душі й було трохи тривожно.

— Ми ж повертаємось не в реальність, а просто додому. А ти і є мій дім, — відповів він так, ніби прочитав мої думки.

Я знову посміхнулась, цього разу щиро й м’яко. Пальці наших рук переплелись, і я схилилась до нього, поклавши голову на його плече.

— А що ти плануєш завтра? — спитав він, коли сонце вже повністю сховалось, і місто загорілось теплими вечірніми вогнями.

— Повертаюсь на роботу, — відповіла я. — Сесія скінчилась, тож настав час знову ввійти у графік. Я трохи скучила за звичним ритмом.

— Ти тільки не загубись у тому ритмі, — серйозно сказав він. — Бо я звик прокидатись із тобою поруч.

— Ти тільки скажи — і я загублюсь у тебе, — відповіла я, підморгнувши.

Машина зупинилась біля мого гуртожитку. Артем заглушив двигун, притягнув мене ближче й довго цілував. Його губи були теплими, а погляд серйозним.

— Напиши мені, коли будеш вдома, добре?

— Я тобі ще до кімнати напишу, — засміялась я.

Я вийшла з машини, забрала сумку та махнула йому рукою. Але ще перш ніж зайти в гуртожиток, він знову написав. Одне коротке повідомлення:

«Люблю.»

Я усміхнулась, і тільки тоді зрозуміла, що цей вечір теж став частиною нашої маленької казки.

Я тільки-но відчинила двері до кімнати, як на мене налетіла Віка, буквально. Вона обняла мене так, ніби я повернулась із кругосвітньої подорожі, а не з романтичного вікенду.

— З новим роком, зірко ти наша кохана! — вигукнула вона, сяючи від щастя. — Нарешті повернулась! А я вже думала, ти там оселишся в його обіймах і напишеш мені листа з гори, типу: «Віка, вибач, я залишаюсь у казці!»

Я розсміялась, скидаючи пальто й ставлячи сумку на місце.

— Ну, було таке бажання… Але я знала, що тут мене чекає одна дуже вимоглива особа, якій я винна подарунок.

— І дуже правильно зробила, що приїхала! — сказала вона, хапаючи яскраво загорнутий пакуночок з-під свого ліжка. — Тримай, це тобі. З любов’ю, турботою і великою надією, що ти його не забудеш у когось у квартирі.

Я розсміялась, беручи подарунок і простягаючи їй свій.

— Тримай. Це щоб було в що загорнутись, коли мене немає поряд, — сказала я, натякаючи на плед. — Щоб було що почитати, коли настрій драматичний, — я підморгнула, натякаючи на книгу. — І щоб нагадувало про мене, навіть якщо ти випадково забудеш мене на два дні через Андрія, — додала я, натякаючи на маленький флакончик парфумів.

— Господи, ну це ж ідеально! — Віка розгорнула плед і закуталась у нього з виглядом королеви. — Тепер можеш спокійно зникати хоч на тиждень. У мене буде книга, запах і тепло. Чесно, я краще не придумала б. Твоя інтуїція просто страшна.

— То як твої вихідні? — спитала я, сівши на ліжко.

— Та звісно не настільки романтичні, як твої, бо Андрій — це, знаєш, не Артем з панорамними вікнами й прикрашеною ялинкою... — закотила очі вона. — Але в нього теж був сюрприз. Привіз мене в котедж з друзями, де всі кричали «го в мафію» і «в кого шашлик згорів?!» Романтика рівня гуртожитку.

Я ледь не знепритомніла від сміху.

— Але принаймні ти мала свою новорічну пригоду.

— Ага, пригоду, в якій мій хлопець переплутав мій подарунок із подарунком для своєї сестри, і тепер я горда власниця набору косметики з єдинорогом. Мені 20, між іншим.

— Зате тепер ти — єдиноріжка з характером, — відповіла я, і ми разом розсміялись.

Так, це був ідеальний вечір: спокій, затишок, дружній тролінг і Віка, яка знову зробила мій світ трішки яскравішим.

Наступного дня, я прокинулась рано та цілий день провела на ногах — бігала містом із замовленнями, ковтаючи січневий холод разом із запізнілим обідом і напівзасохлою булкою. Але, як не дивно, мені було добре. Було в цьому щось знайоме, звичне: шум вулиць, вічні перехожі, дзвінки, навігатор, куртка, що ніяк не застібалась нормально через шарфи. Я знову в своєму ритмі. Можливо, трохи зміненому, тепер цей ритм частіше переривається повідомленнями від Артема, або поцілунків-стікерів у месенджері. Але в цілому — я знову в потоці.

Повернулась до гуртожитку втомлена, але задоволена. Віка одразу визирнула з-за своєї шафи.

— Ну, як перший трудовий день у новому році? — поцікавилась вона, сідаючи навпроти з кружкою чаю.

— Я думала, мої ноги залишаться на третьому поверсі без мене, — відповіла я, знімаючи черевики. — Але, знаєш, приємно бути в русі. Інакше починаєш закисати.

— Угу, — кивнула Віка, скоса зиркаючи на мене. — Слухай, ти сьогодні якась… бліда. Та й зранку тобі не дуже добре було. Ти точно нормально себе почуваєш?

— Та нормально… Просто втома, напевно. Вчора ще повернулись пізно, а сьогодні відразу в роботу. Трохи нудить, але це ж може бути й від втоми.

— Може, — протягнула вона з таким тоном, що я на секунду насторожилась. Але вона нічого більше не сказала, лише зробила ковток зі своєї кружки й додала: — Якщо що, в мене є лимон.

Я посміхнулась і пішла переодягатись. Голова трішки паморочилась, тіло тягнуло в ліжко, але я взяла телефон і відразу відкрила повідомлення від Артема.