Розділ 23

За вікном тане сніг, але повітря свіже, з приємною зимовою прохолодою. У повітрі вже давно відчувалося наближення свята, а тепер, коли сесія офіційно закінчилась, я нарешті змогла видихнути й дозволити собі поринути у цей святковий настрій повністю. Останні кілька днів пролетіли як в тумані — заліки, екзамени, останні зустрічі з викладачами, гучні прощання в коридорах. 

Ми з Артемом сьогодні вирушали у невідомому для мене напрямку — він тримав у таємниці, куди саме везе мене зустрічати Новий рік, лише загадково усміхаючись і обіцяючи «щось особливе».

Моя сумка вже стояла біля дверей, у ній усе: теплі речі, святкова сукня, подарунок. В свою маленьку сумочку я поклала подарунок для Лізи. Срібний браслетик із маленькою зірочкою, такий ніжний і тонкий, як вона сама. Я довго вибирала його на минулих вихідних, уявляючи, як вона посміхнеться, коли відкриє коробочку.

Учора я сходила на пошту й відправила подарунки: батькові, мамі та братові — все підраховано до хвилини, щоб пакунки прибули саме перед святом.

З Вікою ми домовилися побачитись, як завжди після свята, тому її коробочка з теплим пледом, книгою і маленьким флакончиком парфумів чекатиме на неї в гуртожитку.

Я саме одягла пальто, коли пролунав сигнал у телефоні — повідомлення від Артема:

«Я внизу. Виходь, красуне.»

Я усміхнулась і взяла сумку. Вийшовши з гуртожитку, я побачила його машину — знайома постать у темному пальто спиралась на дверцята, дивлячись просто на мене. Серце стиснулося від ніжності.

— Привіт, — прошепотіла я, коли ми зустрілись поглядом.

— Привіт, мандрівнице, — усміхнувся він, відчиняючи багажник і забираючи з моїх рук сумку.

Ми рушили. Артем включив музику, і вона звучала фоном до нашої розмови, жартів і просто мовчання, що не потребувало пояснень.

Через деякий час він сказав:

— Зараз зустрінемось із Лізою, ти ж хотіла їй щось передати.

— Так, — я одразу пожвавішала. — У мене для неї сюрприз.

Ми домовились зустрітись у затишному сквері неподалік її будинку. Ліза вже чекала нас, загорнута в об’ємний шарф, з термочашкою у руках. Побачивши нас, вона усміхнулась і підійшла ближче.

Я міцно обійняла її, неначе ми давно не бачились, хоча минуло лише пару тижнів.

— Це для тебе. З Новим роком, Лізо, — сказала я, передаючи їй маленьку коробочку, перев’язану стрічкою.

— Яно, навіщо?.. — вона розгублено посміхнулась, але відразу відкрила.

Коли Ліза побачила браслет, її очі зволожились.

— Ти моя зірочка, — сказала я тихо, обіймаючи її ще раз. — Я знаю, цей рік був важким, але наступний буде світлішим. Я це відчуваю.

— Яно... він неймовірний. Дякую. — Її голос трохи зірвався. — Я дуже тебе люблю.

— І я тебе, — щиро сказала я, притискаючи її до себе.

Артем стояв трохи осторонь, але з тією самою теплою посмішкою, яку я вже знала.

Цей момент був теплим, справжнім, таким, який хочеться зберегти в пам’яті назавжди.

Артем підійшов ближче, обійняв мене за плечі й промовив:

— Нам час рушати, якщо хочемо застати захід сонця.

Ми попрощалися з Лізою, та продовжили шлях. Артем за кермом, я поряд — у своєму теплому пальто та шарфі. В машині тихо грала музика, а сонце крізь скло малювало на нашій шкірі м’яке світло.

— Ти готова до новорічної казки? — спитав він, поглянувши на мене з усмішкою.

— Якщо там будеш ти — то так, — відповіла я, сміючись.

Він усміхнувся ще ширше і взяв мою руку, поцілувавши її в пальці, не зводячи погляду з дороги.

Дорога пролягала за місто, в бік лісу, і поступово починала покриватись снігом, що м’яко падав з неба. Я притулилась до Артема, тримаючи його за руку, а за вікном світ стирав обриси і перетворював усе на чарівну історію, в якій ми з ним — головні герої.

Ми їхали вперед, до нових днів, до свят, до ще однієї важливої глави нашої історії.

І десь у глибині серця я знала: цей Новий рік стане найособливішим у моєму житті. 

Коли ми нарешті з’їхали з траси на вузьку засніжену дорогу, я відразу відчула, що ми майже на місці. Повз вікно пролітали високі ялинки, укриті снігом, а за кілька хвилин перед нами відкрився краєвид, який змусив мене завмерти від захоплення: невеликий комплекс будиночків на схилі гори, що дивився просто в глибокий зимовий ліс. Повітря тут було інше — чисте, свіже, ніби наповнене тишею й спокоєм.

Ми зупинилися на невеликій парковці. Артем заглушив двигун, подивився на мене з усмішкою і сказав:

— Ну що, сюрприз вдався?

Я не могла зупинити посмішку.

— Це неймовірно… — прошепотіла я, дивлячись навколо.

Ми взяли наші речі й попрямували засніженою стежкою до нашого будиночка. Вони всі були на відстані одне від одного, тож відчуття самоти й затишку було справжнім. Наш будиночок стояв трохи на пагорбі, а з веранди вже відкривався вид на ліс і горизонт, де небо починало ніжно золотитись заходом.

Всередині було тепло й затишно. Дерев’яні стіни, м’які світильники, пухнасті пледи на дивані. Маленька кухонька, простора спальня й ванна. Але найбільше вразила вітальня з великою прикрашеною ялинкою і панорамним вікном. Вид з нього захоплював дух.

Я залишила речі біля дверей і, ніби зачарована, підійшла до вікна. Сніг лагідно падав на гілки дерев унизу, а небо грало всіма відтінками рожевого, золотого й м’якого бузкового. Захід був таким, що хотілося мовчати, аби не зруйнувати його магії.

Артем підійшов тихо ззаду, обійняв мене за талію й притиснув до себе. Його долоні були теплими, як і дихання на моїй шиї. Я заплющила очі, і в ту мить відчула, як у мені розливається спокій.

— Дякую тобі… — сказала я майже пошепки. — Це… найкраще, що могло бути.

Він не відповів, просто нахилився і поцілував мене в щоку, потім у скроню, повільно й ніжно. Я повернулася до нього лицем, і ми зустрілися поглядами. В його очах було тепло, турбота, щось глибоке й тихе. Його губи торкнулися моїх, м’яко, з ніжністю, від якої перехоплювало подих.