Розділ 22

Я прокинулась від ледь відчутного дотику, його рука повільно й ніжно ковзала по моїй спині. Артем лежав поряд, трохи піднявшись на лікоть, і спостерігав за мною. Його погляд був спокійний, теплий, уважний — той самий, від якого з'являються мурашки на шкірі.

— Доброго ранку, — прошепотів він, нахиляючись до мене.

Його губи торкнулись моїх у м’якому, неспішному поцілунку. Я усміхнулась і вловила в собі те знайоме тепло, що з’являється тільки тоді, коли ти на своєму місці — поруч із тим, з ким хочеш бути.

— Ти давно прокинувся? — запитала я, торкаючись його щоки кінчиками пальців.

— Десь пів години тому. Але ти так солодко спала… Я не хотів тебе будити, — він усміхнувся куточком губ, все ще не відводячи погляду.

— А якби я спала до обіду?

— То лежав би поруч до обіду, — відповів він, не задумуючись.

Я знову усміхнулась і притулилась до нього. Ми ще трохи полежали мовчки, обіймаючись, слухаючи, як прокидається світ за вікном, але всередині нас був затишний спокій і тиша.

Я повернула голову і тоді помітила на тумбочці знайому книгу. Та сама обкладинка, той самий автор. Я взяла її в руки, провела пальцем по корінцю і ледь усміхнулась:

— До речі, Кундера був гарним прикриттям, щоб підійти до мого столика, так?

Артем усміхнувся. Його голос став трохи нижчим, глибшим, хриплуватим:

— Ти мене розкусила. Але я справді її читаю. Просто… ти виглядала так зосереджено, і мені дуже хотілось підійти до тебе. А Кундера… ну, він принаймні не підвів.

Я подивилась на нього з ніжністю й вдячністю. Підвелась трохи, щоб дотягнутись до його губ і поцілувала. Тепло, не поспішаючи, з усією ніжністю, що жила в мені цього ранку.

— Добре, що ти тоді підійшов, — прошепотіла я, ховаючись у нього під шию.

— Це було найкраще літературне рішення в моєму житті, — відповів він і притис мене до себе ще міцніше.

Пролежавши так деякий час, ми вирішили, що поснідати нам таки не завадить.

На кухні було м’яке, розсіяне світло. Сонце ще тільки-но починало підійматись вище, золотячи підлогу й плитку на стінах. Артем стояв біля стільниці, розбиваючи яйця в глибоку миску. На ньому була футболка й спортивні штани, волосся трохи розкуйовджене після ночі. Такий домашній, спокійний, рідний. Я просто спостерігала за ним з усмішкою, стоячи босоніж поруч і тримаючи в руках кухонну дошку з нарізаними овочами.

— І скільки ти вмієш страв із яєць? — запитала я, підморгнувши.

— Приблизно стільки, скільки й з макаронів, — усміхнувся він. — Але сьогодні буде омлет із секретним інгредієнтом.

— Овочі?

— Любов, — сказав він абсолютно серйозно.

Я засміялась і ткнула його ліктем у бік, він зігнувся й зробив вигляд, що вражений.

— Добре, кухарю, тоді я твій помічник. Що далі?

— Розмішай, будь ласка, сир. І... просто будь поруч, цього достатньо.

Я виконала прохання, і поки збивала сир, час від часу кидала погляди на нього. Момент був настільки простим, але в цій простоті було щось неймовірне. Щось справжнє. Вперше за довгий час я відчувала себе абсолютно щасливою.

Коли омлет був готовий, а до нього — тости, зелень і чай, ми сіли за стіл. Артем поглянув на мене через стіл і взяв мою руку.

— Як тобі такий початок дня?

— Ідеальний, — відповіла я щиро. — Можна я залишусь у цьому ранку ще надовго?

— Я тільки за, — він підніс мою руку до губ і м’яко поцілував її. — Якби міг — зупинив би час.

Я усміхнулась, запам’ятовуючи кожну деталь: аромат чаю, тепло його пальців, наше затишне «разом».

І знаєте, іноді для щастя не треба нічого гучного. Просто — стояти в чиїйсь кухні босоніж, сміятись через дрібниці, і знати, що ти поруч з тим, хто тебе кохає.

***

Суботній ТРЦ гудів передноворічною метушнею. Вогники всюди, мішура блищить, у повітрі запах кориці, кави й терпких мандаринів. Люди носились із пакетами, шукали подарунки, а я повільно йшла між вітринами, заглядаючи то в одну, то в іншу. Пакети вже тягнули праву руку, а в лівій я тримала телефон.

— Ти ще довго? — голос Артема звучав тепло.

— Ще один магазин, і я звільняюсь, — усміхнулась я, хоча він не бачив. — Хочу ще щось подивитись для Лізи, вона заслужила хоч маленьке диво цього року.

— А для мене вже щось є?

— А ти заслужив? — підколола я.

— Якщо це тест, то я готовий проходити його без підготовки.

— Ну тоді побачимо, — засміялась я. — Я завезу покупки в гуртожиток, а ти як звільнишся — приїжджай. Ок?

— Через годинку буду, — відповів він. — Тільки нічого важкого не тягни сама, добре?

— Гаразд, Артеме. Побережу себе, обіцяю.

— До зустрічі, Яно.

— До зустрічі.

Я завершила дзвінок і на мить зупинилась біля яскраво прикрашеного вітринного скла. І зрозуміла — я все більше відчуваю, що вже не уявляю вечорів без нього.

Та попри всю цю легкість, десь у глибині грудей жила легка тривога.

Останні три тижні були... надто хорошими. Надто теплими. Надто правильними. І саме через це в мені наростав страх — а раптом щось порушить цю гармонію? Раптом усе це тимчасове? Занадто добре, щоб бути правдою?

Я зупинилась біля вітрини з ароматичними свічками. Взяла в руки одну, вдихнула запах ванілі й теплого дерева. І ніби сама себе заспокоїла.

«Це не тимчасове. Це справжнє. І я маю право бути щасливою.» — запевняла я себе.

Я ледь помітно зітхнула й рушила далі — не можна думати про погане, коли попереду вихідні з ним.

Я швидко дісталася до гуртожитку, тягнучи за собою пакети з подарунками. В кімнаті було тепло й тихо.

Я обережно склала всі подарунки в нижній ящик столу, накривши косметичкою — хай до свята залишиться сюрпризом.

Потім відкрила шафу й витягла сумку, ту саму — «вихідного дня», як ми з Вікою її між собою називали. Піжама, улюблений светр, сукня про всяк випадок, ще одні джинси, трохи косметики, зарядка, щітка, парфуми. Все вже як ритуал. І мені чомусь від цього ставало спокійно — наче я точно знала, що все буде добре.