Розділ 21

У кімнаті пахло парфумами, теплом фена та передвечірнім хвилюванням. Я стояла біля дзеркала, тримаючи в руках дві різні сережки й безпорадно озиралася на Віку, яка сиділа на ліжку з чашкою чаю.

— Цю, — сказала вона, кивнувши на витончену срібну сережку з камінчиком. — Вона пасує до сукні.

— Добре, — видихнула я й нарешті прийняла остаточне рішення.

Сукня лежала на ліжку, розгладжена й готова. Та сама, нова, яку я купила цього тижня в ТРЦ — злегка приталена, з м’якої тканини, вона водночас виглядала стримано і спокусливо. Я накинула її на себе і відчула, як шовкова підкладка ковзає по шкірі. Поглянула в дзеркало — і посміхнулась. Справді, саме вона.

— Яна, ти виглядаєш вау. Якщо він після цього не розтане, то я сама йому подзвоню, — жартома пригрозила Віка, підморгнувши.

Я всміхнулась і одягалась далі — пальто, чорні сапоги на підборах, які додавали кілька сантиметрів росту і впевненості. Волосся я вклала легкими хвилями, вони м’яко спадали на плечі. Макіяж зробила не яскравий, але виразний: ніжний рум’янець, блискучі очі й трохи рожевої помади. Віка все ще крутилась довкола, поправляючи то плечі пальта, то пояс.

— Ну от, тепер точно готова. Ідеальна, — сказала вона, гордо склавши руки.

— Дякую, що допомогла, — я подивилась на неї в дзеркалі. — І взагалі, що витримала всі мої муки вибору.

— Та годі тобі. Мені ж все одно нема чим зайнятись до вечора. Андрій тільки на вісімнадцяту звільниться. А так хоч побачу, як ти вирушаєш на «вечерю століття».

— Ох, Віко… — я засміялась і злегка штовхнула її плечем. Але насправді саме вона допомогла мені зібратись і не загубитись у цьому передчутті.

Телефон вібрував.

«Я під гуртожитком. Виходь, якщо готова.»

Я зітхнула глибоко, глянула востаннє в дзеркало.

— Як я виглядаю?

— Як дівчина, в яку неможливо не закохатись, — впевнено відповіла Віка.

Я вийшла з кімнати, а серце билося так, ніби це не просто вечеря. Це було щось більше. Очікуване. Жадане. І трохи небезпечне — як будь-яке справжнє почуття.

Коли я вийшла на вулицю, там вже сутеніло, а повітря пахло зимою — свіжим, трохи вогким і неспокійним. Артемова машина стояла неподалік гуртожитку, фари м’яко світили на асфальт. Він одразу вийшов, щоб відчинити мені двері, і коли я сіла, його погляд ковзнув по мені від голови до п’ят — повільно, з тією тихою усмішкою, що змушує моє серце стукати в два рази швидше.

— Ти неймовірна, — сказав він, сідаючи за кермо.

— І це тільки початок вечора, — відповіла я з грайливою посмішкою, склавши руки на колінах.

Машина рушила з місця. Ми їхали мовчки, але не було незручності. Лише спокій і тепло, яке наростало від його присутності поруч. У динаміках грала тиха музика, Артем іноді кидав на мене короткі погляди, і я ловила їх, не приховуючи посмішки.

— Ти сьогодні щаслива, — сказав він, не відводячи погляду від дороги.

— А в тебе є сумніви? — я злегка нахилила голову.

— Ніяких, — м’яко відповів він. — Просто хотів почути це вголос.

— Я щаслива, Артеме. Особливо зараз.

Він простягнув руку, і я вклала свою долоню в його. І ми так і їхали, пальці переплетені, ніби весь світ зник десь за вікнами.

Коли ми під’їхали до ресторану — затишного, в теплих тонах, з вікнами, за якими миготіли свічки — я вже майже встигла уявити, як сидітиму навпроти нього сміючись з його жартів.

Але щойно ми припаркувались, Артем зненацька зупинив руку на ключі запалення й дивився в бік входу.

— Що таке? — запитала я, теж обернувшись.

У двері ресторану заходив... наш декан. У пальті, з шарфом на шиї й з дружиною під руку. Вони сміялись, але моє тіло миттєво напружилось.

— От чорт… — прошепотів Артем.

— Це… не найкращий збіг, — пробурмотіла я.

Він повернувся до мене.

— Вибач, але ми не можемо туди йти.

— Знаю. Я не хочу ризикувати.

— Тобі не прикро?

— Тільки якщо ти зараз не запропонуєш альтернативу, — я підняла брови, грайливо поглядаючи на нього.

Він усміхнувся — повільно, з тією хижою теплотою, що вже стала знайомою.

— У мене є одна ідея. Але там не буде офіціантів, меню і келихів. Зате буде тепло. І ми будемо самі.

— Тоді веди, — сказала я і знову переплела пальці з його.

І в цю мить, здається, навіть той вечір, який не почався за планом, перетворювався на щось значно цікавіше.

Артем ще кілька секунд дивився у бік ресторану, де зник наш декан із дружиною, потім рішуче потягнувся до телефону.

— Дай мені хвилину, — кинув, і в його голосі вже не було сумніву. Тільки впевненість і легкий азарт.

Я мовчки спостерігала, як він набрав номер і, щойно на тому кінці відповіли, почав швидко й впевнено робити замовлення:

— Добрий вечір. Хочу зробити замовлення з собою. Так, на дві особи. Паста з лососем… Ще салат з козячим сиром… ага. І ще, будь ласка, два десерти — чізкейк і щось з шоколадом. Так, вино біле сухе, пляшку. Скільки чекати? Добре, буду за 15 хвилин.

Він поклав телефон і повернувся до мене з тією усмішкою, від якої мені хотілося забути, як дихати.

— План «Б» офіційно в силі, — сказав він. — Сподіваюсь, ти не проти домашньої вечері з ресторанною їжею?

— Якщо вона буде з тобою — я тільки за.

Він легко стиснув мою руку, потім увімкнув запалення, і ми рушили з місця. Вечір повільно розгортався за вікнами машини, світло ліхтарів ковзало по обличчю Артема, підкреслюючи його риси. У цей момент він здавався мені особливо привабливим — зосередженим, впевненим, турботливим.

Ми під’їхали до іншого ресторану — менш помпезного, але затишного й атмосферного. Артем вийшов з машини, щось коротко сказав охоронцю на вході й зник у дверях. Я дивилася, як його фігура зникає в теплому світлі приміщення. Серце калатало від передчуття, ніби я йду не просто на вечерю, а в щось значно глибше. Інтимніше. Справжнє.

За кілька хвилин він повернувся — з великим паперовим пакетом, у якому, здається, пахло небесною їжею.