Розділ 20

Ми їхали хвилин п’ять — я щось жартувала про його манеру водити, а він сміявся у відповідь, тримаючи мене за руку між перемиканням передач. І все здавалося таким легким, правильним. Нарешті — ми і вечір, без поспіху, без дзвінків, без втеч.

Та в ту ж мить телефон Артема завібрував, і він, не відпускаючи моєї руки, натиснув на екран. Включився гучний зв’язок.

— Алло? — сухо, але рівно озвався він.

— Тьом, привіт, — голос Лізи був тривожний. — Я під твоїми дверима. Можеш під’їхати? Це… важливо. Дуже. Я не хотіла дзвонити, але…

Вона зітхнула, ніби стримувала сльози. Артем одразу посерйознішав, стиснув пальці на кермі.

— Я зараз в дорозі…

— Я не хочу тобі заважати. Але… будь ласка, приїдь. Я чекатиму.

Він вимкнув дзвінок і на мить заплющив очі. Потім обернувся до мене.

— Пробач. Мені справді шкода. Схоже, вечеря сьогодні знову відкладається. Я тебе підвезу назад, добре?

Я на секунду змовчала. І відчула — не хочу повертатися. Не зараз, коли він такий тривожний, коли його сестра знову сама, знову в паніці, як тоді в клубі.

— А якщо я поїду з тобою?

Він здивовано зиркнув.

— Яно, це… не хочу доставляти тобі клопоту. Це, скоріш за все, сімейне. Я швидко, просто…

— Щось секретне? — перебила я.

— Ні. Просто… — він зітхнув і глянув мені в очі. — Просто складне. І, можливо, емоційне.

— Тим більше, я поїду з тобою, — сказала я м’яко, але твердо. — Якщо там щось болюче — вона, можливо, не скаже все тобі. Але може сказати мені. Ми вже одного разу з нею це пройшли, пам’ятаєш?

Він довго дивився вперед, на дорогу. Потім кивнув і тихо сказав:

— Добре. Тільки тримайся біля мене. Не знаю, що саме трапилось, але якщо вона знову в такому стані, як тоді…

— Я з тобою. До кінця вечора, хоч би яким він був.

Артем усміхнувся — слабо, з тією змученою вдячністю, яку важко підробити.

І ми розвернули машину, попрямувавши замість затишного ресторану — туди, де на нього чекала Ліза. І де, можливо, починалося щось нове. Але вже не тільки між нами.

Машина плавно зупинилась біля знайомого під’їзду. Я впізнала його одразу — це було те саме місце, де ми з Артемом зустрілись уперше. Точніше, зіткнулись. Спочатку в дверях, потім — словами, поглядами, гострими репліками. Тоді я навіть уявити не могла, що одного дня повертатимусь сюди поруч із ним, з відчуттям тепла в грудях і хвилею хвилювання в животі.

Артем зупинився біля дверей під’їзду й озирнувся на мене, мовби теж згадував усе.

— Дивно, правда? — прошепотіла я.

Він лише усміхнувся.

— Тоді я не знав, що той день все змінить.

Ми піднялись ліфтом на сьомий поверх. Я на мить затримала подих, коли двері відкрились — серце чомусь билося трохи швидше, ніби це була якась межа, яку ми перетинали разом.

І тоді ми побачили її.

Ліза сиділа, сховавшись у своїй великій куртці, прямо на сходах біля дверей квартири. Вона виглядала маленькою, втомленою, з червоними очима. Коли побачила нас, здивування блиснуло в її погляді.

— Яна? — вона здригнулась і підвелась. — Ви… разом?

Я хотіла щось сказати, але Артем зробив півкроку вперед і тихо відповів:

— Так.

На диво, Ліза не виглядала шокованою. Здивованою — так, але її губи ледь смикнулись в усмішці.

— Ну… нарешті. — Вона потерла очі. — Я не хотіла вам заважати. Вибачте. Просто… я не знала, до кого ще йти.

— Все добре, Лізо, — я підійшла ближче й торкнулась її плеча. — Ходімо всередину, добре?

Артем відкрив двері й увімкнув світло. Ми зайшли в квартиру, в якій я ще ніколи не була. Простора, зі світлими стінами й мінімалістичним інтер’єром. Усе виглядало… дуже по-Артемівськи: чітко, стримано, і водночас затишно.

— Проходь, — його голос став трохи м’якшим. — Почувайся, як вдома.

Я обережно зняла пальто, оглядаючи простір навколо. Ліза сіла на край дивана в вітальні, обхопивши коліна. Вигляд у неї був розгублений і втомлений, але в її погляді з’явилося щось нове, коли вона подивилась на нас разом — щось схоже на полегшення.

— Я дуже рада, що ти з нею, — тихо сказала вона брату. — І що ти дозволив їй бути поруч. З тобою це складно, знаєш?

Артем сів поруч і обійняв її за плечі.

— Радий, що вона сама не відступає.

Я відчула, як щось в мені зрушилось. Бути тут, у його просторі, разом із його родиною, знати, що я — частина цього вечора, цього моменту — це було особливо. Майже як уперше сказати «ми».

Артем приніс три чашки чаю — м’ятного для Лізи, чорного з лимоном для себе і мій улюблений зелений з жасмином. Я дивилась, як він ставить їх на журнальний столик, і ловила себе на думці, як звично і природно він виглядає в цій ролі — не лише старшого брата, а й чоловіка, що дбає. Мені хотілося затримати цей момент на довше.

Ми всі сиділи у вітальні, приглушене світло падало з торшера в кутку, і тиша була майже затишною. Ліза сиділа на дивані, підтягнувши ноги під себе, її великі очі були звернені в чашку, але, здається, думками вона була десь далеко.

— Ми знову посварились… — почала вона раптом, стискаючи пальці на чашці. Її голос був спокійний, але мов крізь ватяну стіну. — З батьком. Учора ввечері. Точніше, вже вночі.

Артем відразу напружився, ледь помітно зціпивши щелепи.

— Через що цього разу?

— Через… усе. — Вона знизала плечима, уникаючи прямого погляду. — Каже, що час уже серйозніше ставитись до свого майбутнього. Що мені потрібна стабільність. А головне — правильна людина поруч. І він, звісно, знає, хто ця «правильна» людина.

— Тобто… знову той самий кандидат? — Артем стишив голос, але в ньому відчувалась напруга.

— Ну… так. Але цього разу все було трохи інакше. — Вона нарешті зиркнула на мене, і я помітила ту саму тінь вагання, яку бачила колись у кафе. Погляд, сповнений підтексту. Наче вона просила: не питай, але розумій.

Я зрозуміла. Вона знову не договорює. І не тому, що не довіряє Артемові, а тому, що не хоче його засмучувати, не хоче тягнути його у свої внутрішні бурі. Вона звикла захищати його по-своєму. І я згадала, як колись Ліза обмовилась — що багато речей приховує від нього свідомо, щоб не завдавати болю.