Розділ 19

Ранок почався з дзвінка будильника, який я вдруге проігнорувала, поки не почула, як Віка з сусіднього ліжка протяжно видихнула:

— Яно, ще п’ять хвилин, і ми не просто запізнимось. Нас виключать за систематичне порушення графіку.

— Ідея не така вже й погана, — пробурмотіла я, розплющуючи очі.

— Ага, особливо якщо врахувати, що тебе чекає твій улюблений викладач.

Я закотила очі, хоча всередині вже тремтіла від думки, що сьогодні знову побачу його. Ми наче домовлялись жити звичним студентсько-викладацьким життям, але те, як мене кожного разу підіймали з ліжка його повідомлення — то зовсім не «звичне».

«Доброго ранку. Не забувай про сніданок, сонце. Сьогоднішній день буде довгим. Побачимось пізніше»

Я усміхнулась із захопленням, яке вже не вдавалося стримати. Віка це помітила.

— Що? — нахилилась до мене з кавою в руці.

— Просто нагадування поснідати, — знизала плечима я. — Нічого особливого.

— Ага, тільки це «нагадування» змушує тебе посміхатись так, ніби тобі щойно запропонували руку, серце і два тижні в Парижі.

— Ти занадто драматизуєш, — пробурмотіла я, прямуючи до ванни.

— А ти занадто романтизуєш свої переписки, — кинула вона, коли я вже майже вийшла з дверей. — Але не хвилюйся, я все одно тебе люблю.

В університеті день тягнувся передбачувано. Перша пара — нудна, друга — ще нудніша. Я ковзала поглядом по зошиту, роблячи вигляд, що конспектую, хоча насправді в голові крутився вчорашній вечір, його усмішка, і те, як ніжно він торкався мого зап’ястя.

На перерві ми сиділи в коридорі на підвіконні, гріючись під слабким зимовим сонцем. Я дістала телефон, просто щоб подивитись, чи не з’явилось нове повідомлення, і в ту ж секунду — вібрація.

«Ти сьогодні надзвичайно гарна.»

Прочитавши повідомлення я озирнулась навкруги, але його так і не побачила.

— Ну все, — Віка хапає мою руку з телефоном. — Або ти поділишся, або я піду й розповім усім, що в тебе роман з викладачем.

— Віка! — я схопила телефон назад. — Ти серйозно?

— Абсолютно. Але не переживай. Я б додала: "романтичний, пристрасний і поки що таємний". Це підвищить інтерес.

— Ти, здається, в минулому житті була сценаристом мильних опер.

— А ти — головна героїня. Ну от, все сходиться.

Я засміялась, ховаючи телефон до кишені. Віка, попри свій сарказм, завжди була поруч. І я знала — вона точно нічого не розкаже. Вона не зраджує. Просто іноді трохи знущається — з любов’ю.

На наступній перерві, коли я саме сиділа з Вікою в коридорі й ледь не заснула над кавою з автомату, прийшло повідомлення.

«Зайди до кабінету моделювання судових процесів. Зараз. Хочу тебе бачити.»

Серце стислося — так, як воно щоразу робило це, коли в тексті від нього було щось несподіване. Я швидко озирнулась на Віку.

— Мені… треба. Терміново. До… викладача. Він щось питав. Консультація!

— Угу, — вона навіть не підняла очей від телефону. — Передай привіт «консультації». І візьми себе в руки, бо в тебе рум’янець, як у героїні з фанфіків.

Я вскочила на ноги й майже на пальчиках прошмигнула повз інших студентів до кінця коридору. Серце стукало десь біля горла, коли я доторкнулась до холодної ручки дверей.

Кабінет був порожнім. Як тільки я ступила всередину, двері негайно зачинились за моєю спиною — з характерним клацанням замка. І наступної миті його руки вже були на моїй талії, а губи — на моїх.

Це був поцілунок без попередження, без запитань. Пристрасний, голодний, і такий, від якого земля під ногами здавалась м’якшою. Я захоплено відповіла, упершись долонями в його груди, намагаючись приглушити хоча б частинку емоцій, що накрили хвилею. Але не вийшло.

Коли він нарешті трохи відступив, я ледве дихала. Артем провів пальцями по моїй щоці, вдивляючись в очі.

— Я просто... не витримав. Не зміг не написати.

— Тобі пробачено, — прошепотіла я, ще не зовсім оговтавшись.

— Зможемо побачитися ввечері? — він торкнувся мого волосся. — У мене в голові вже кілька ідей.

Я зітхнула з легкою усмішкою, відвівши погляд.

— Ми з Вікою сьогодні мали піти по магазинах. Після пар. Щось там собі придумала. І якщо я зникну — вона не просто образиться. Вона прийде до тебе особисто зі скаргами на порушення прав студенток.

Артем засміявся — глибоко, хрипло, по-справжньому.

— Знаючи Віку, я вірю. Вона ще й дисциплінарну комісію викличе.

— І пресу.

— І маму, — додав він, обіймаючи мене ще ближче.

— Тому... може, завтра?

Він кивнув, нахиляючись до мене. А потім — ще один короткий поцілунок. Солодкий, теплий. І я вийшла, ховаючи усмішку, як найбільший секрет.

Після пар ми з Вікою, не поспішаючи, потяглися до ТРЦ. Вона ще зранку заявила, що їй «терміново треба оновити гардероб», а я цього разу навіть не заперечувала — мені навіть подобалась її впертість у таких дрібницях.

Ми походжали магазинами з кавою в руках і бурхливо реагуючи на знижки. Віка приміряла то пальто, то светр, то якусь підозріло блискучу спідницю. Я сиділа поруч у примірочній зоні, сміялася й час від часу кивала на знак: «Оце бери», або ж робила гримасу «А може, все-таки ні?»

— Яна, ну як? — вона крутилася перед дзеркалом у короткому чорному жакеті, який ідеально сидів на ній.

— Бери, навіть не думай.

— Ти ж розумієш, — Віка усміхнулась, — що наступна примірочна твоя.

Я відмахнулась, але вона вже тягла мене в найближчий магазин із сукнями.

— Просто приміряй, нічого купувати не треба! — сказала вона своїм «я все одно тебе змушу» тоном.

Я відчула дежавю від цієї ситуації, але здалась. Переглядаючи різні сукні на вішалці, я несподівано для себе знайшла її. Темно-синя, з м’якою талією, легкими рукавами й делікатним вирізом. Вона була водночас простою й... особливою. Такою, яку хочеться вдягнути не «просто так», а для когось.

Для нього.