Розділ 18

Понеділковий ранок зустрів мене кавою, вологим повітрям і панікою в очах. Я прокинулась трішки пізніше, ніж планувала.

Віка як завжди бурчала щось на кшталт «навіщо взагалі вставати так рано», але при цьому вже пила каву й випрямляла волосся. Класика.

І тому я швидко зібралась, одягнувши чорні джинси та светр. Нічого особливого — сьогодні треба було бути максимально спокійною й непримітною. Після вчорашнього хотілося просто влитися в потік і ні з ким не розмовляти зайвого. Особливо в університеті.

Поспішаючи, я майже не торкалась до сніданку — тільки сьорбнула каву, яку заздалегідь приготувала для мене Віка.

І, звісно ж, подруга не пропустила нагоди кинути шпильку поки я збиралась:

— О, пані Яна, студентка, яка повернулась з любовного фронту. Як ся має серце, окрилене нічною подорожжю?

— Віка, у тебе в душі живе драма-квін і стендапер одночасно? — буркнула я, напівусміхаючись.

— Не змінюй тему, я бачила, як він на тебе вчора дивився. Як на перше місце в рейтингу улюблених студентів.

— Ну добре, я почесна перша. Але тільки в його внутрішньому списку, а офіційно я звичайна студентка, яка сьогодні має третю пару з ним.

— Ага, «Юридичну практику в умовах сучасної етики». Хто б міг подумати, що цей предмет стане моїм улюбленим. Дивовижна етика, коли викладачі мають такі погляди…

— Віка!

— Все-все. Я — тиша, обіцяю. Але як він сьогодні буде тебе ігнорувати, то боюсь не стримаюсь і піду під парту сміятись.

Третя пара. Звична аудиторія, трохи холодна, з відлунням у стінах. Я зайняла своє місце, Віка, звісно, сіла поруч, обіцяючи бути «німа, як стіна». І з таким самим виразом обличчя, коли стіна щось запідозрила.

Артем з’явився чітко на початку пари. У чорних джинсах, темній сорочці з підкатаними рукавами і легким поглядом професіонала, який ніби вийшов з обкладинки журналу.

— Добрий день, — сказав він, проходячи до столу. — Сьогодні поговоримо про кейси, пов’язані з професійною етикою в юридичній практиці. Особливо цікавою буде тема конфлікту інтересів.

«Цікаво, це зараз він навмисне?» — промайнула думка, і я помітила, як краєм ока він кинув погляд у мій бік.

Я намагалась виглядати спокійно. Віка, між іншим, вже встигла легенько штурхнути мене під партою — «бачиш, бачиш?»

Пара йшла у звичному ритмі: спочатку вступ, теорія, потім обговорення кейсів. Я старанно записувала, іноді відчуваючи на собі погляд Артема. Не частий, не прямий, а такий, ніби випадковий. Але кожен такий «випадок» змушував мене ховати усмішку в зошит.

Артем спокійно й чітко вів матеріал, іноді звертаючись до когось із нас, ставив питання, жартував. Але до мене — ні слова. Ні запитання, ні натяку. І хоч я розуміла чому, мені все одно було трохи смішно. Вчора він тримав мене за руку, а сьогодні робить вигляд, що я — просто ще одна студентка.

І тут, коли ми розбирали один з кейсів про адвоката, який не повідомив клієнта про конфлікт інтересів, Артем раптом підняв на мене очі й спокійно сказав:

— Яно, а як би ви діяли в цій ситуації? Ви доволі принципова студентка, судячи з ваших попередніх робіт.

Я ледь не перекинула ручку. Погляди з аудиторії миттєво були приковані до мене. Особливо — погляд Віки, який звучав як «Оу-у-у».

— Ем… — я на секунду запнулась, а потім відповіла якомога спокійніше. — Якщо б існував навіть найменший конфлікт інтересів — я би повідомила клієнта. Навіть якби це поставило мене в незручне становище. Бо чесність — основа довіри в цій професії.

Артем ледь усміхнувся і кивнув:

— Гарна відповідь. Саме те, що має формувати сучасного фахівця.

Віка під партою просунула мені записку, на якій було написано: «Він щойно освідчився в коханні юридичною мовою».

Я проковтнула сміх і зосередилась на конспекті. Але серце стукало десь ближче до шиї.

Пара закінчилась на кілька хвилин раніше — Артем закрив конспект, попрощався з групою й почав збирати свої речі. Студенти поволі виходили з аудиторії. Я сиділа з ручкою в руках і робила вигляд, що щось дописую… затягнула момент. Повільно склала зошит, неспішно сунула його в сумку, щоб залишитись наодинці на кілька секунд. 

Віка, проходячи повз мене, прошепотіла на вухо:

— Я тобі залишаю поле для гри. Не загубись у пристрасті.

Я лише ледь зиркнула на неї — вона посміхнулась і вийшла, тихо зачинивши за собою двері, залишивши нас наодинці.

Артем стояв біля кафедри, зібрав папери в одну стопку й раптом підвів на мене очі.

І тоді погляд його змінився. Став глибшим, м'якшим. Ледь усміхнувся, так, ніби давно чекав саме цього моменту.

— Аудиторія порожня, — тихо сказав він, відступивши від кафедри. — І я все ще думаю, що тобі дуже личить цей колір светра.

Я опустила погляд на себе — бордовий, м’який, трохи oversize, який обирала похапцем зранку. І щоки мої відразу стали такого самого відтінку.

— Ну, ти ж знаєш… я люблю гармонію. Навіть у кольорах.

Він зробив кілька кроків до мене — повільно, ніби не хотів налякати. І я чула, як кожен його рух відлунює в грудях. Аудиторія раптом стала іншою. Не холодною. Не навчальною. А тісною камерою тиші, де все мало значення.

— Ти така… інша тут, — прошепотів він. — Серед усіх. І водночас та сама, що була вчора, коли мовчала поруч у машині, і я хотів зупинити час.

— Не зупиняй… — ледве чутно відповіла я. — Просто…

Але я не встигла сказати більше. Його долоні м’яко лягли на мої щоки, і він поцілував мене.

Не квапливо. Не стримано. А так, ніби за цей день уже назбирав занадто багато невимовного. Його губи були теплі, уважні, впевнені. Я відповіла з усією ніжністю, яка накопичилась у мені за всі ці тижні, з тим самим бажанням — бути поруч, відчути, дихати поряд.

Коли ми відступили на півкроку, я все ще тримала долоню на його грудях — відчуваючи спокійний, рівний ритм серця.

— Може, це все трохи безумно, — прошепотіла я. — Але мені добре в цьому безумстві.