Розділ 17

Недільний ранок розпочався з того, що я прокинулася ще до будильника. Всередині все трішки тремтіло — від очікування, хвилювання і, мабуть, ще того, що сьогодні я вперше їду додому не сама.

Артем мав під’їхати за пів години, тож я спокійно зібрала подарунок для Михайлика, перевірила, чи не забула зарядку, документи, серветки, водичку… стандартний набір «мандрівниці на один день».

А от Віка, здається, була у якомусь режимі підвищеної енергії з самого моменту, як я відкрила очі.

Вона стрибала по кімнаті більше, ніж я. Хоча збирання було моїм завданням.

— Ти вже все взяла? — вона з перевіряючим виглядом зазирала в мою сумочку. — Подарунок, зарядку, документи, серце, яке залишиш в його машині?

— Слухай, може ти замість мене поїдеш? — я закотила очі, намагаючись натягнути светр і не зареготати.

— Ну вже ні, у мене сьогодні справи. Але я тебе проведу! Це ж історичний момент. Твій офіційний виїзд із коханцем!

— Віко! — я пирснула сміхом. — Він мене просто підвезе.

— Та-ак. А потім, через років двадцять, ти дітям будеш казати: «Оце вперше він вивіз мене з гуртожитку. Так почалась наша любовна пригода…»

— Тобі точно сценарії треба писати, — я похитала головою, застібаючи сумку. — Але так, дякую за пафосний супровід.

Ми вийшли разом. Я йшла з сумочкою та подарунком, а вона поруч з таким виглядом, ніби то вона вирушає у романтичну подорож.

І ось — знайоме авто вже стояло неподалік. Артем стояв біля машини. Він виглядав, як завжди — невимушено привабливо, стримано й надійно. Саме так, як мені було треба сьогодні.

Побачив нас, усміхнувся й кинув коротке:

— Доброго ранку! — він нахилився і взяв у мене подарунок. — Давай я покладу в багажник.

Віка, не втрачаючи нагоди, підійшла ближче й майже урочисто потисла йому руку:

— Пильнуйте мою дівчинку. Якщо повернеться сумна — матимеш справу зі мною.

— Зрозумів, командире, — Артем серйозно кивнув, але очі його блищали від сміху.

Я швиденько всілася в авто, доки Віка не влаштувала квест «перевірка на адекватність».

— Все, їдь уже, поки вона не вирішила, що ти маєш заповнити анкету, — прошепотіла я Артему, пристібаючи пасок.

— Вона класна, — посміхнувся він, кидаючи погляд на Віку, що махала нам, як на весіллі.

— Вона — катастрофа, — я розсміялась. — Але моя.

Машина рушила, і з першими метрами дороги я відчула, як спокійно мені поруч із ним. Бо я знала — цей день я почала з кимось, хто тримає мою руку не лише фізично, а й серцем.

— Ти знаєш, — сказала я, щойно ми виїхали за межі міста, — Віка першою зрозуміла, що між нами щось буде. Майже одразу після нашої першої зустрічі.

Артем повернув до мене голову, на мить відвівши погляд від дороги:

— Справді? А мені здавалося, що ми це досить добре приховували.

— Ха! Приховували, як слон у кущах, — я засміялась.

Артем усміхнувся, але в погляді промайнуло щось м’яке.

Я поклала руку на його, і він одразу стис мої пальці. Тепло, лагідно, якось по-домашньому. Їхати поруч із ним було дивно спокійно — ніби я вже давно тут, поруч із ним, і так було завжди.

— Ну, — я схилилася ближче, — якщо ти вже повіз мене в рідне місто, мусиш підготуватись. Там усе тихо, мило і дуже повільно. На тебе чекає справжнє епічне турне.

— Звучить як пригода, — сказав він серйозно, але очі сміялись. — Якщо буде нудно, може, хоч Віка зателефонує й щось прокоментує.

— Віка не телефонуватиме. Віка вже написала мені мем із підписом: «Коли твоя подруга їде з хлопцем, а ти сидиш у гуртожитку з пакетиком чіпсів і слідкуєш за її щастям, як спецагент.» — Я підняла телефон, показала йому екран. — П’ята за сьогодні.

Ми обоє засміялись.

Дорога була рівною, сонце пробивалося крізь хмари і лилося м’яким світлом крізь лобове скло. Я витягла ноги, зручно вмостилася, притулившись плечем до спинки. Він продовжував тримати мене за руку — ніби це щось найприродніше у світі.

І в тиші, що нависла між нашими розмовами, мені хотілось сказати, що я щаслива. Просто. Без гучних слів. Що цього ранку, в цій машині, з цією рукою в моїй — мені достатньо, щоб вірити, що щастя справді буває.

Ми заїхали в моє рідне містечко, і серце забилось трохи швидше — не від тривоги, а від чогось знайомого, теплого… і нового водночас. З вікна машини все виглядало так само, як колись: ті ж зупинки, ті ж старі дерева обабіч дороги, навіть та сама вицвівша реклама біля аптеки. Але поряд зі мною був Артем — і це все змінювало.

— Ось тут ми з мамою колись купували морозиво після школи, — кивнула я на маленький кіоск, що ледь виднівся за деревами. — А там, — показала далі, — я вперше зламала палець. Злазила з дерева, бо хотіла дістати вороняче гніздо…

Артем усміхнувся, трохи здивовано:

 — Серйозно? Ти лазила по деревах?

— А ти думав, я народилася з чашкою какао в руках, книжкою та в пледі? — пирснула я. — Я була справжнім шибеником. Мама досі згадує, як їй дзвонили з лікарні, бо я встигала отримати травму раз на місяць.

— Звучиш як небезпечна дівчина, — жартома відповів Артем, кинувши на мене той погляд… з теплом, з усмішкою і ніжністю. І мені раптом захотілося, щоб він залишився. Щоб побачив усе моє дитинство. Всі ті двори, всі мої безглузді історії — і не просто посміхнувся, а зрозумів, прийняв.

Машина зупинилась біля знайомого повороту, за яким уже виднівся мій під’їзд. Ми не під’їжджали ближче — так було домовлено. Без поспіху, без зайвих очей.

Я повільно відстібнула ремінь, але не поспішала виходити.

— Я тобі напишу, коли вже буду збиратись назад, — мовила я, повертаючись до нього.

— Добре, — сказав Артем тихо, і на його обличчі було щось ніжне. Таке, що змушувало мене не просто відчувати — проживати цей момент серцем.

 — Не хвилюйся, — додала я, читаючи його погляд. — Я просто навідаюсь до Михайлика. І все буде гаразд.

— Знаю. Просто… напиши мені. Як тільки захочеш — одразу.