Розділ 16

Суботній ранок почався з теплого сонця, що пробивалося крізь фіранки, торкаючись мого обличчя. Я повільно розплющила очі й кілька секунд лежала, вдихаючи тишу. Серце билося спокійно, але глибоко. В мені досі жило вчора. Його голос, його погляд, поцілунок. Його історія. Його «Я кохаю тебе».

Посмішка з’явилась ще до того, як я встигла усвідомити її.

Я сіла в ліжку, зачесала пальцями волосся і поглянула на телефон. Повідомлень не було — і це чомусь зробило ранок ще ніжнішим. Спокійним. Теплим. Артем не тиснув. Не вимагав нічого. Він просто був. І цього мені було досить.

Завтра — день народження Михайлика.
П’ять років. Найрідніший мій маленький чоловік.
Я пообіцяла мамі, що приїду. І знала, що без подарунка з’явитись не можу — братик чекає від мене щось особливе.

Я швидко підвелась, увімкнула кавоварку і пішла вмиватися. Вода освіжила думки, але в серці залишався той самий вчорашній спокій — ніби після бурі, коли все стало на свої місця.

За кавою я відкрила телефон, ввела в пошук: «подарунок хлопчику 5 років», гортаючи варіанти: машинки, конструктори, інтерактивні іграшки. Але хотілось чогось не банального. Чогось, що викличе в нього захват і запам’ятається.

Я одяглася у світлий светр, джинси й теплу куртку. Волосся залишила розпущеним — не хотілось нічого ускладнювати. Сьогодні був день простих радостей. Купити подарунок. Випити какао в торговому центрі. Можливо, щось вибрати для себе — або, можливо… для когось іншого. Усмішка знову ковзнула губами.

Я кинула погляд у дзеркало перед виходом — в очах було світло. Не очікуване. Не нав’язане кимось. Справжнє.

І хоч це був звичайний ранок, відчуття всередині було зовсім інше. Я починала жити не лише для обов’язків і навчання. Я починала жити для тепла. Для себе.

Торговий центр був за півгодини їзди. Я вийшла з гуртожитку ще до одинадцятої, сховавши руки в рукава куртки й накинувши шарф. Легкий мороз щипав щоки, але на душі було так тепло, що я майже не відчувала холоду.

В метро було людно. Я стояла біля дверей, тримаючись за поручень і вдивляючись у вікно, в якому швидко змінювались тунелі, станції, обличчя. В навушниках грала ледь чутна музика, спокійна, ніжна. І хоч це був звичайний день, я відчувала себе трохи інакше. Ніби навколо мене виріс прозорий захисний кокон із тепла та спокою.

Я саме думала, що може сподобатись Михасикові, коли телефон у кишені тихенько завібрував.

Артем.

«Привіт. Як твій ранок?»

Моя посмішка в ту мить була щирою, м’якою, немовби хтось ніжно доторкнувся до душі.

Я швидко набрала відповідь:

«Привіт :) Добре. Їду в ТРЦ, хочу купити подарунок молодшому братові. Завтра в нього день народження»

Він відповів майже одразу:

«Ого, серйозно? Скільки йому буде?»

«П’ять. Найкращий хлопчик у світі» — написала я і додала емодзі з серцем.

Через кілька секунд:

«Тоді маєш дуже важливу місію — вибрати найкращий подарунок. Якщо треба буде порада — я на зв’язку»

Я глянула на екран і знову посміхнулась. Він не нав’язувався. Просто був поруч, по-справжньому. І це було настільки нове відчуття — така легкість у спілкуванні, така підтримка — що я не хотіла її відпускати.

«Дякую. Тепер точно знайду щось особливе» — відповіла я і заховала телефон у кишеню, виходячи з вагона.

Торговий центр уже виднівся через скло виходу з метро. Я вдихнула на повні груди холодного повітря й усміхнулась — цей день буде вдалим. Тому що я відчувала — хтось там, хоч і не поруч фізично, але вже частина мого щоденного світу.

Я вже не першу годину ходила ТРЦ з пакетом у руках, у якому був акуратно запакований подарунок для Михайлика — набір конструкторів з машинками і трасою, з якої можна зібрати різні варіанти. Впевнена, він буде в захваті. Я уявляла, як він завтра розпаковує коробку, як блищать його очі від радості і від цього серце в мене наповнювалось теплом.

Купивши подарунок, я вирішила подивитись щось собі, тож зараз просто блукаю між стелажами, обираю сережки, розглядаю сукні. Без поспіху, без потреби комусь щось доводити. Це приємне, тихе відчуття: я роблю щось для себе. Це був мій день, і я дозволила собі в ньому затриматись.

Після кількох невдалих примірок і ще кількох кіл по поверхах, я купила тонкий срібний браслет із підвіскою у вигляді місяця. Чомусь мені це здалося символічним. Місяць — щось ніжне, постійне, таємниче.

Нарешті, втомлена і злегка розгублена від цього емоційного потоку, я опинилась в затишній кав’ярні на другому поверсі. Замовила какао з маршмелоу, вибрала столик біля панорамного вікна й опустилась у м’яке крісло.

Люди снували туди-сюди, хтось кудись поспішав, хтось йшов неквапно, хтось сміявся, хтось нервово розмовляв по телефону, закохані тримались за руки, діти сміялись, а старші розмовляли про покупки. Все це виглядало немов сцена з фільму, а я була глядачкою — зі своєю чашкою тепла й думками.

Я закуталась у шарф, зробила ковток і притулила долоні до теплої чашки. Було затишно. Спокійно. І трошки самотньо, але не боляче.

Я занурилась у думки, злегка усміхнулась сама собі, пригадуючи сьогоднішнє повідомлення Артема. І саме в цей момент…

…я відчула. Не побачила — відчула. Що хтось стоїть за моєю спиною. Тиша кав’ярні, легкий запах кави, дзвін ложок об порцелянові чашки — і чиїсь знайомі очі, які ніби притягують. Цей погляд я відчула шкірою. Знайомий. Теплий. Трохи стриманий. І водночас повний якогось внутрішнього світла.

Я повільно обернулась. І побачила його.

Артем стояв, тримаючи в руках каву, і посміхався так, ніби щойно знайшов щось дуже цінне.

— Привіт, — тихо сказав він. — У тебе тут какао без компанії. Це майже злочин.

Я розгублено засміялась, відставляючи чашку.

— Що ти тут робиш?..

— А ти ж казала, що в ТРЦ. Я подумав… Чому б не заїхати. Може, підтримаю тебе у святій справі вибору подарунків. Або хоча б просто вип’ю какао поряд, — він знизав плечима, — ти не проти?