Розділ 15

Яна.

Його очі…

Вони більше не ховалися за маскою спокою чи професійної стриманості. Вони палали. Повні болю, рішучості й чогось такого, що змусило моє серце зупинитися на мить.

Я не хотіла плакати. Не тут. Не перед ним. Але образа, тривога й надрив усіх цих днів стояли клубком у горлі. Я не впізнавала себе — ця злість, це безсилля, це… бажання, щоби він просто обійняв мене й сказав, що я не вигадувала всього.

Він стояв навпроти і дивився. Глибоко. Важко.

А потім зробив крок.

Погляд. Мить тиші.

І раптом — поцілунок.

Він не був обережним чи сором’язливим. Він був, наче вибух. Наче уся стриманість, яку ми так довго зберігали, нарешті розірвалася на шматки. Його руки тримали мене впевнено, ніби я могла зникнути, якби він відпустив.

А я… я втратила опору під ногами.

Світ зник.

Серце шалено калатало, дихання збилось, а пальці мимоволі стиснули тканину його пальта.

Думки змішалися в одне суцільне: він тут, він поруч, він мене цілує.

Мій розум кричав про небезпеку, про правила, про всі ті межі, які ми не мали права переступати. Але тіло зрадило — відповіло, притислося ближче, розтануло в його обіймах.

Цей поцілунок був згустком усього невимовного: страху, болю, чекання та бажання.

Він став мовчазним криком, у якому було усе, що ми не сказали.

Бо саме в цю мить — все стало на свої місця.

Усі мовчання, всі погляди, всі ночі без сну.

Я вже не могла стримуватися.

Це було взаємно. Було по справжньому. Було більше, ніж я наважувалась визнати.

Його губи ще були біля моїх, дихання збите, а очі — сповнені чогось такого, від чого всередині мене все горіло. Ми стояли надто близько, ще ближче, ніж це можливо. І ніби весь парк зник — лишилось лише це тепло, ці руки, цей погляд.

Серце билося так сильно, що я майже його чула. Погляд Артема ковзав по моєму обличчю, по губах, по очах, по щоках. У ньому було стільки всього, що я боялася навіть подивитися глибше. Там була провина. Страх. Біль. Але водночас — така справжність, така відвертість, що я мало не розплакалась.

— Я кохаю тебе, Яно, — прошепотів він так, наче не міг більше тримати це всередині. — Я боровся з цим, тікав, змушував себе мовчати… але я кохаю тебе. Не можу це приховувати більше.

Мені перехопило подих. Я не чекала… не так. Я мріяла про це. Але зараз, коли це стало реальністю — це здалося ще сильнішим, ще справжнішим, ніж будь-яка фантазія.

Мої пальці доторкнулися до його обличчя. Від мого дотику його щелепа трохи напружилась, він не відводив погляду. І я поцілувала його. Повністю, щиро, не стримуючи почуттів. У відповідь. У вдячність. У ніжність. У кохання.

Коли ми нарешті відірвались одне від одного, він ще кілька секунд дивився на мене, ніби намагався запам’ятати кожну рису мого обличчя.

— Але перш ніж ти скажеш мені щось остаточне, — сказав він, трохи хрипко, — я маю розповісти тобі правду. Це важливо. Бо тільки після цього ти зможеш по-справжньому вирішити, чи приймаєш мої почуття.

Його рука злегка стисла мою.

— Це непросто. І, можливо, це змінить твоє ставлення до всього, — додав він тихо. — Але я не можу приховувати. Ти заслуговуєш на всю правду.

Я кивнула.

Серце билося гучніше, ніж слова. Але я знала одне: я хочу знати. І хоч би що він сказав — я маю це почути.

Ми сіли на лавку, ще трохи мовчали. У грудях досі пульсувало після його поцілунку, а дихання ніяк не могло стати рівним. Артем трохи нахилився вперед, сперся ліктями об коліна. Я мовчала, чекала. Потім він глибоко вдихнув і заговорив.

— Мій батько звик все вирішувати сам, і його не цікавить більше нічия думка, — почав він. — Він завжди все прораховує наперед. Як в бізнесі, так і в наших життях. У дитинстві я не сильно звертав на це увагу, бо він не дуже втручався в мої справи, крім загальних тем.

Його голос був тихим, але в кожному слові відчувалась тяжкість. Це не була проста історія. Це була частина його душі, яку він роками ховав.

Я дивилась на нього, не перебиваючи. Він не ховався за жартами чи байдужістю — зараз він був справжнім. Справжнім як ніколи.

— Коли мама померла, я якраз закінчував школу. І як тоді виявилось, він повністю розпланував наше з Лізою майбутнє, от тільки він як завжди забував нас запитати, що ми хочемо. Вступити на бажаний факультет він мені не дозволив. Сказав, що мені треба стати юристом і допомагати в бізнесі.

Його пальці нервово ковзнули по краю лавки. Я побачила, як складно йому це згадувати.

— Я багато в чому йому поступався… І зараз жалкую, що не відстоював свої думки та рішення. Після третього курсу він заявив, що я маю одружитись — і наречену він вже знайшов. З Олею ми були знайомі з дитинства… Але я ніколи не думав про неї в таком контексті. Але потім — ми таки закохались. Ми зустрічались чотири роки, готувались до весілля…

Він зробив паузу, його погляд став відсутнім.

— Рік тому вона загинула в автокатастрофі. Не впоралась з керуванням під час грози. Я мав її відвезти додому, але батько просив зробити для нього одну справу. Вона поїхала сама. І… більше я її не бачив.

Я відчула, як мої пальці мимоволі стискають його руку. Він навіть не здригнувся — лише поглянув на мене коротко й сумно усміхнувся.

— Після її смерті я немов прокинувся і подивився на батька з іншого боку. Всіляко намагався відокремитись. А останньою краплею стало те, що через місяць після трагедії він вже шукав мені нову вигідну наречену. Після цього я розірвав із ним стосунки, майже повністю.

Артем подивився кудись перед собою, в сутінки.

— Я тяжко переживав її втрату. Замкнувся. Кардинально змінив життя. І от, в річницю її смерті, вона мені наснилась. Сказала, що відпускає. Що я маю не втратити свій шанс на щастя… Я тоді не зрозумів, про що мова. І саме того вечора з’явилась ти. З доставкою. Те, як ти подивилась на мене… мені здалось, що це був знак. Щось в тобі, дуже нагадувало мені про неї.