Розділ 14

Артем.

Ранок понеділка. Я не спав майже всю ніч. Образ Яни — її усмішка, погляд, легкий дотик біля гуртожитку — не давав мені спокою. Це було більше, ніж зацікавленість. Більше, ніж просто захоплення. Вона проростала в мені глибше, ніж я собі дозволяв. Небезпечно глибоко.

Після тієї суботи щось в мені змінилося. Її сміх досі лунав у голові, її очі, коли вона підіймала погляд з чашки кави, здавались єдиним, що мало значення. Все що я відчував до неї раніше, ще більш посилилось.

Я не мав права на неї. Але хотів. Не просто хотів. Мене тягнуло до неї з такою силою, якій важко було протистояти.

Коридори університету ще були напівпорожні. Я йшов повільно, тримаючи руки в кишенях пальта, намагаючись не думати про те, що зовсім скоро побачу її.

Їхня пара була третьою. Я з’явився в аудиторії раніше, ніж потрібно. Пройшовся поміж рядами, зупинився біля вікна й дивився у двір. У руці була кава, вже холодна. А я чекав її. Відчував це очікування в тілі, як щось невідворотне.

Ніби знову став студентом, який сподівається побачити ту саму дівчину на лекції. Тільки тепер усе складніше. Тепер я не мав права ні на що з цього. І саме це робило її ще бажанішою.

Коли Яна зайшла в аудиторію, час завмер. Я опустив очі в папери, зробивши вигляд, що зайнятий. Але погляд ковзнув до неї мимоволі. Втомлена, неначе теж не спала. Але все одно, як завжди прекрасна.

Її волосся вільно спадало на плечі, світло сонця грало на її щоках. Вона подивилась на мене швидко, обережно й одразу відвела погляд. Але цього погляду вистачило. Він різонув глибше, ніж я міг очікувати.

Пара почалась. Я викладав чітко, зосереджено, ніби нічого не відбувалось. Говорив слова, які мав говорити. Але думками я постійно повертався до неї. Її постать, її рухи, як вона трохи нервово крутила ручку в пальцях… Я помічав це давно, але сьогодні це здавалося майже нестерпним.

Коли вона випадково зустрілася зі мною поглядом, я ледве витримав. Відвів очі, зробив вигляд, що нічого не було. Але було. Було надто багато.

Усередині мене точилася боротьба. Я знав, що маю тримати дистанцію. Але все в мені прагнуло навпаки до неї, ближче.

Ця пара здавалася довшою за всі попередні. І водночас надто короткою. Бо я не міг зупинити цей процес. Не міг більше брехати собі. Те, що між нами — це не просто симпатія. Це вже щось глибше. Небезпечне. Неминуче.

Я не залишився після пари. Вийшов майже одразу. Мене вже викликали в деканат. І хоч я ще не знав, у чому справа, передчуття було гнітючим.

Я зайшов у деканат, як на допит. Коли мені зателефонували зранку і сказали, що «потрібна розмова». Я знав. Вже тоді відчув: це про Яну.

У кабінеті було на диво тихо. Декан сидів за столом, поруч його заступниця. Вони не одразу заговорили. Лише мовчки подивились один на одного, потім поклали на стіл аркуш. Фото. Я і Яна в кав’ярні. Ми сидимо разом, вона сміється, нахилившись трохи вперед. Я тримаю чашку й дивлюсь на неї.

Наче нічого особливого. Але для них це привід.

— Це надійшло до нас у вигляді скарги, — сказав декан. — Анонімно, але, як бачите, все досить конкретно.

Я мовчав.

— Артеме Вікторовичу, ви ж самі розумієте. Якщо почнеться перевірка, ситуація може бути дуже неприємною. Для вас, як викладача. Для студентки, як для людини, яка навчається на державному. Можуть бути наслідки. Її можуть відрахувати. Вас звільнити.

Я дивився на фото. Не на себе. На неї. Вона була справжня. Без захисту. Без маски. Щира, тепла, така, якою я її і побачив з першого дня. І ось тепер через мене їй загрожує щось більше, ніж просто неприємність.

— Вона не винна, — сказав я тихо. — Це моє рішення. Вся відповідальність на мені.

— Все не так просто, — відрізала заступниця. — Ви старший. В цій ситуації ви представник адміністрації.

Я стиснув щелепи. Вони не чули мене.

— Я візьму вихідні, — сказав я. — На тиждень. Щодо кураторства, то по проєкту вже все готово, вони й без мене далі впораються. Нехай усе вляжеться. Її не чіпайте. Вона нічого не порушувала. Відповідальний тільки я.

Декан трохи здивувався.

— Ви впевнені?

— Абсолютно, — відповів я. — І ще одне. Якщо знадобиться, я звільнюсь. Але з неї зніміть усе. Вона не має за це платити.

Я вийшов з деканату, тримаючи руки в кишені пальта. Вперше за довгий час я відчув полегшення. Страх не зник. Але я знав, що зробив єдине правильне. За себе я не переймався. Ця робота для мене ніколи нічого не значила. Я влаштувався сюди лише назло батькові, щоб довести, що можу сам, що не піду по його сліду. Але Яна…

Вона не була «всупереч». Вона була сенсом. І якщо, щоб її зберегти, мені доведеться зникнути, то я зроблю це.

Пройшовши декілька кроків по коридору, я помітив, що біля вікна стоїть Марина, з групи по проєкту, і підозріло дивиться. Не потрібно бути екстрасенсом, щоб здогадатись, що це її рук справа. Я неодноразово помічав її увагу до мене.

Вийшовши на вулицю, я мовби вирвався з кімнати без повітря. Але дихати легше не стало. У голові дзвеніла тиша, така глуха, що здавалося, немов весь світ затамував подих разом зі мною.

Я йшов повз корпус, не озираючись. Було відчуття, ніби позаду щось обвалилось, і вже не можна повертатись. У кишені телефон обпікає долоню, хотілося написати Яні. Але я не мав права. Після цієї розмови… Після фото… Якщо я залишуся поруч, то їй буде боляче. А якщо відступлю, буде боляче мені. Але це єдине, що я міг зробити для неї на даний момент.

Я вимкнув звук і поставив телефон на нічний режим. Вперше за довгий час я відключився від усього.

Ці дні я провів сам. Не виходив нікуди, не відповідав на жодні повідомлення. Навіть коли Ліза писала — я бачив, але не читав. Не міг. Я був наче в якійсь сірій капсулі, де є тільки спогади. Її очі. Її погляд біля гуртожитку. Як вона злегка посміхалась, коли казала щось Віці. Її запах після дощу. Її ніжність, яка зовсім не потребувала слів.