Розділ 13

Місцем, яке надіслала Ліза, виявився невеликий, але дуже затишний парк. 

Я вийшла на зупинці і одразу побачила її. Вона чекала на мене неподалік. Коли я підійшла, Ліза підняла очі й одразу усміхнулась, по-справжньому, тепло.

Вона була в чорному пальті, з темним шарфом. Обличчя в неї водночас світилось і сумувало.

— Привіт! — обійняла мене коротко. — Як добре, що ти прийшла. 

— Привіт, — я усміхнулась. — Я рада тебе бачити.

Ми повільно рушили парком. Дерева вже стояли майже голі, але десь ще шаруділо листя під ногами.

— Я часто думаю про ту ніч, — почала вона. — І про те, як ти тоді просто була поруч. Я тобі дуже вдячна.

— Не варто, — відповіла я. — Я зробила те, що зробила б будь-яка нормальна людина.

— Ні, — покрутила вона головою. — Не будь-яка. Ти залишилась, коли могла піти. Ти вислухала, хоча ми навіть не були знайомі.

Я не знала, що відповісти. Мені було трохи незручно, бо зараз у її голосі було стільки щирості й болю, і водночас... легкості.

— Я хотіла раніше з тобою зустрітись. Але через той вечір, батько був не в настрої, м’яко кажучи, — сумно всміхнулась вона. — А ти сама як? Як навчання?

— Непогано, — відповіла я. — Хоча останні дні трохи напружені. У нас захист проєкту. І…

— І?

— І наш куратор несподівано зник з горизонту, — пожартувала я, ковтаючи тривогу, яка сиділа десь у горлі.

— Куратор? — перепитала вона. — Той, з яким захист проєкту має бути?

Я лише кивнула.

— Ну я сподіваюсь, він знайдеться до захисту, — поглянула вона на мене. — Це якось безвідповідально з його сторони. Сподіваюсь у вас все вдасться.

— Я теж сподіваюсь, — відповіла я, але думки мої були зовсім не про проєкт.

Ми саме підійшли до кіоску з кавою, взяли по капучіно і пішли далі парком.

— Мені дуже подобається цей парк, — заговорила вона, після невеликої паузи. — Це наш улюблений парк з братом. Нас сюди любила приводити мама, — вона подивилась на мене, а потім додала. — Не знаю чому, але мені захотілось зустрітись з тобою саме тут.

— Тут дуже гарно, — посміхнулась я, але в середині в мене було, якесь незрозуміле відчуття.

— Я часто думаю про ту розмову в клубі. І про тебе. Я тоді розповіла так багато. А ти майже нічого.

Я знизала плечима, трохи винувато.

 — У мене не така драматична історія, як у тебе. Я просто... живу. Вчуся. Інколи заплутуюсь. Але я добре пам’ятаю те, що ти мені тоді розповіла.

Ліза усміхнулась сумно.

— У мене знову проблеми з батьком. Особливо після того, як я втекла з будинку того вечора. Брат мене прикрив звісно, сказав, що я до нього поїхала, але батько все одно злий. Цього разу він погрожує забрати документи з університету, якщо я не погоджусь на ці абсурдні заручини. Я... не знаю, що робити. Мені страшно.

Ми сіли на лавку. Я дивилась на її обличчя, воно було вразливе, але водночас сильне.

— А брат? Він знає? — запитала я обережно.

Вона похитала головою.

— Ні. Ми не спілкувались останні дні. Він щось зник. Це на нього не схоже.

Я завмерла. Те ж саме.

— Мені шкода, що він зараз не може тебе підтримати, — сказала я, намагаючись звучати щиро, але не надто емоційно.

— У нього свої справи. Він дорослий, самостійний. Ми не дуже багато бачимось останнім часом. Але... він все одно мій брат. Єдиний, хто був поруч, коли не стало мами. І я відчуваю, коли з ним щось не так. А зараз… я це точно відчуваю.

Я кивнула. Я теж це відчувала.

—  До речі, я саме навчаюся на його курсі.

— Справді? Я й не знала. І як тобі?

— Добре, — обережно усміхнулась. — Він уважний і вимогливий. Вміє сказати так, щоб ти захотіла довести, що здатна більше.

— Хм, це дуже в його стилі, — вона подивилась на мене з м’якою усмішкою. 

Ми ще трохи мовчали, слухаючи, як шарудить під ногами листя. Порив вітру змусив мене загорнутись у шарф.

— Знаєш, Яно… Мені здається, я тебе тоді зустріла не просто так, — прошепотіла вона. — І якщо ти раптом відчуєш, що можеш мені довірити щось більше, то знай, що я поруч. Бо... іноді навіть короткі розмови можуть врятувати.

Я кивнула, відчуваючи, як з грудей зникає напруга.

— Дякую, Лізо. Я теж тут. І теж поруч.

Ми ще довго гуляли, говорили про книги, дитинство, музику. Але про Артема, про наші погляди, каву, дотики й тишу, наповнену чимось більшим — я мовчала.

Вона багато сміялась, згадувала якусь дурню з Артемом, як він забороняв їй дивитись жахи вночі, бо сам боявся. І в той момент я зрозуміла, що він для неї — не просто брат. А єдина сім’я. Як і вона для нього.

І я зловила себе на думці, що хочу стати частиною цього.

П’ятниця почалась занадто рано, навіть для мене. Я прокинулась ще до будильника, десь о пів шостої, і довго просто лежала, дивлячись у стелю, слухаючи, як дихає місто за вікном.

Віка ще спала і щось сонно бурмотіла. А я вже перебирала в голові всі слайди, всі цифри, всі деталі, які ми зібрали за ці тижні в нашому проєкті. Ті самі, які мали сьогодні стати нашою спільною перемогою.

Артема не було з понеділка. Чотири дні мовчання. Ні повідомлення. Ні погляду з іншого кінця коридору. Ні тієї напруги в повітрі, яку ми раніше вміли створити одним лише мовчанням.

Мене мучила не стільки тривога, скільки невідомість. І вона з кожним днем проростала дедалі глибше, вивертаючи зсередини. Я ловила себе на думці, що перевіряю телефон що двадцять хвилин, і щоразу даремно.

Пари сьогодні були, як завжди перед чимось важливим — непотрібні. Я сиділа в аудиторії, занотовувала щось механічно, але думки були далеко. Лекції тягнулись дуже повільно.

На великій перерві я з Вікою стояла в коридорі біля автомату з кавою.

— Яно, — вона нахилилась ближче. — Ти взагалі дихаєш?

— Ага… Просто якось не дуже сьогодні складається.

— Він досі не писав? — її голос був тихим.

Я лише заплющила очі й зітхнула.