Розділ 12

Ніч. Я переверталась з боку на бік, і з кожною хвилиною ковдра здавалася, то надто важкою, то надто легкою. Осінній вечір вже давно перетворився на ніч, а я все ще лежала з розплющеними очима, дивлячись у темряву. Віки не було — вона ще вчора сказала, що всі вихідні проведе в Андрія. І, мабуть, так краще, тому що я б точно не змогла приховати те, що твориться в мені.

Я крутилась в різні сторони, шукаючи зручне положення, але не могла знайти спокою. У голові крутився весь вечір, наче хтось натиснув на кнопку «повтор». Його усмішка, голос. Те, як він нахилився ближче, коли розповідав про дитинство, і як я ловила себе на думці, що хочу, щоб він не відходив.

Коли ми вийшли на вулицю, все стало ще заплутанішим. Його сміх, його погляд... Те як він слухав. Як обережно підбирав слова, наче не хотів зіпсувати щось дуже крихке, що тільки-но почало зароджуватись між нами. А потім те коротке прощання біля гуртожитку. І той мій дотик. Така незначна дрібниця, але тієї миті я ледь не забула, як дихати, а серце після цього почало стукати з подвійною силою. Він теж це відчув. Я бачила це в його очах. І замість того, щоб відсторонитися, він залишив усе як є. Наче теж чекав, щоб щось змінилося.

Мене накрила хвиля хвилювання й ніжного страху водночас.

Я взяла телефон, розблокувала та поглянула на екран. Там не було ніяких нових повідомлень. Але пальці самі потяглись до чату з ним. Я тільки глянула на історію листування, зітхнула й заблокувавши, опустила телефон назад. І знову все закрутилось у голові. Його погляд, коли ми прощались. Його посмішка в кав’ярні, не для ввічливості, а справжня. Його глибокий, спокійний, трохи іронічний голос.

Ці спогади змусили усередині все стиснутись. Так тепло, що навіть серце злегка забилось частіше. Мені було смішно й страшно водночас.

«Яна, ти ж розумна. Ти знаєш, що не можна. Що все ускладнюється. Що це може боліти.»

Але ж це вже болить. Просто я вже не можу думати ні про що інше.

Я закохуюсь. Поступово. Глибоко. Невідворотно.

З кожним його словом, з кожним поглядом, з кожною хвилиною поряд. Я вже не можу це зупинити. І найстрашніше — я не хочу.

Я притислась щокою до подушки, намагаючись не посміхатись. Але все одно посміхалась.

Навіть у темряві. Навіть на самоті.

Навіть знаючи, що це — лише початок.

Неділя почалась тихо. Я прокинулась не від будильника, а від ранкового світла, яке пробивалося крізь штори. Я лежала мовчки, дивлячись у стелю, злегка притискаючи до себе ковдру, ніби вона могла захистити мене від думок.

Безсонна ніч залишила по собі дивне відчуття: я була водночас втомленою та сповненою енергії. Серце ще десь глибоко продовжувало відгукуватися на кожен спогад про вчорашнє. Як ми сміялись. Як він дивився. Як я торкнулась до нього, і ніби в ту мить щось змінилось назавжди.

Я потягнулась до телефона. Нічого нового. Жодного повідомлення. Але я не розчарувалась. Навпаки, це давало ще більше простору для відчуттів. Для передчуття. Бо завтра — понеділок. Його пара.

Підсвідомо я прокручувала, як зайду в аудиторію. Де він сидітиме, як подивиться. Чи буде усмішка? Чи знову той серйозний, стриманий погляд, але з вогнем, який я вже навчилась впізнавати?

Я повільно підвелась, розчесала волосся та попрямувала у ванну. Там я довго вдивлялась у дзеркало. Обличчя звичне, нічого нового. Хіба трохи втомлене. Але очі... Мені здалося, що в них з’явилось щось інше. Щось нове, м’яке, легке, небезпечне.

Повернувшись в кімнату я одягнула свій улюблений костюм, натягнула теплі шкарпетки, зробила чай і сіла з чашкою на підвіконня.

Київ був дощовим, але по-осінньому затишний. Люди йшли кудись у своїх справах, і я раптом зрозуміла, що світ не зупинився від того, що я, здається, закохалась. Я сиділа дивлячись у вікно декілька хвилин і дозволила собі не думати ні про що конкретно. Лише про нього, про викладача, який ніколи не мав стати для мене більше, ніж куратор. І про те, як змінилось усе за якихось кілька днів.

Я відкрила ноутбук і спробувала повернутись до проєкту, я хотіла все ще раз перевірити. Але погляд лише ковзав по словах, не затримуючись. Бо думки знову повертались до нього.

Ще два тижні тому Артем був просто викладачем. Стриманим, холодним. А тепер… Тепер мені було страшно від того, як сильно я чекаю завтрашнього ранку. І як хочеться знову побачити його очі.

Це був тихий день. Без рішень. Без вчинків. Я просто існувала між тим, що вже сталося і тим, чого так боялась. Але всередині вже все змінилося. І я це знала.

Понеділок почався як завжди рано та поспішно. Але, на відміну від звичайних понеділків, я прокинулася з дивним поєднанням тривоги й нетерпіння. Віка повернулася вчора пізно, коли я вже зробила вигляд, що сплю. Ми не встигли поговорити, і вранці я так само нічого їй не сказала. Я не знала, як почати. А головне — чи варто взагалі. Це було надто нове, надто тендітне. Я ще не хотіла комусь це довіряти. Навіть їй.

Вона щось весело розповідала, збираючись, питала, чому я така задумлива, а я відмахувалась, ховаючись за фразами про недоспану ніч і плани на тиждень.

— У тебе точно все добре? — з підозрою примружилась вона, застібаючи сережку.

— Просто тиждень обіцяє бути насиченим, —  я кивнула й посміхнулась. — Ти ж не забула, що в нас захист в п’ятницю? — сказала я, намагаючись перевести тему.

— Про проєкт я пам’ятаю, але… — вона не договорила, але я відчула її пильний погляд.

Я знала, що вона скоро змусить мене все розповісти. Але поки — ні.

В університеті було шумно, людно, як завжди в понеділок зранку. Я йшла знайомими коридорами, але з відчуттям, що все змінилось. Я спокійно крокувала поруч з Вікою, але всередині мене стискало — я відраховувала час до третьої пари. До нього.

Перші дві пари минули, як звичайно. Але сьогодні я майже не слухала викладачів, тільки машинально записувала щось у зошит і час від часу перевіряла годинник, в очікуванні закінчення другої пари.