Розділ 11

Нарешті я можу виспатись. Сьогодні чудовий суботній ранок. На годиннику майже десята година, за вікном світить осіннє сонечко, а я лежу в своєму ліжку і нікуди не поспішаю. Віки до завтрашнього вечора можна не чекати — вся кімната моя. 

Планів на вихідні в мене на багато, але й відпочити не дуже вдасться. Мені потрібно доробити свою частину проєкту, так як в п’ятницю в нас вже буде захист, то до зустрічі в середу, все має бути готовим.

Вчорашня зустріч залишила по собі якийсь дивний післясмак. Наче все було, як завжди: ми зібрались у знайомій аудиторії, говорили по черзі. Артем поводився спокійно, навіть, можна сказати, строго, жодної зайвої емоції. Але я все одно відчувала кожен його погляд. Не знаю, чи це він дійсно так дивився, чи я просто стала надто чутливою до цього.

Коли я висловила своє доповнення щодо проєкту, він коротко кивнув і сказав:

 — Добре сформульовано. Як завжди.

І потім на мить глянув, наче довше, ніж мав би. Я зніяковіла, опустила очі в зошит, а пальці чомусь знову стали холодними.

Віка сиділа поруч і, коли Артем відвернувся, нахилилась до мене з усмішкою:

 — Ну все. Знову дивиться, ніби ти закон Конституції озвучуєш.

Я ледве стримала сміх і зробила вигляд, що нічого не чула. Але тепло від її жарту залишилось зі мною ще довго. Як і легка, трохи небезпечна тривога — щось змінюється. І це вже не просто погляди.

Пролежавши ще трішки під теплою ковдрою, я таки встала, щоб втілити всі свої плани в життя. 

Зробивши всі свої рутинні справи та поснідавши, я взялась за навчання. На щастя завдань було не багато і вже після обіду я змогла майже з полегшенням видихнути. 

Я вже хотіла заварити собі кави та приступати до роботи над проєктом, як виявила, що в нас закінчилась кава. Обираючи між сходити в магазин за кавою або знайти якусь затишну кав’ярню і попрацювати там — я обрала другий варіант. Мені чомусь захотілось кудись вийти з кімнати та прогулятись.

Зібравшись та захвативши з собою ноутбук, я вийшла з гуртожитку. 

Я просто прогулювалась та насолоджувалась осіннім містом. Йшла вуличками та парком, повністю занурившись в свої думки. Думала про своє життя, теперішнє, майбутнє, про плани, про все. І неочікувано для себе я виявила, що про що б я не думала, але мої думки ведуть мене до Артема. І це мене лякає.

Трішки прогулявшись, я наткнулась на одну затишну кав’ярню, там саме було декілька вільних столиків. Замовивши капучино, я зайняла один з віддалених столиків у кутку біля вікна, розкинувши навколо себе блокнот, ноутбук і пару роздрукованих матеріалів.

Я сиділа втупившись у ноутбук, намагаючись сформулювати останні думки в нашому проєкті. Моя кава давно охолола, але я про це згадувала тільки тоді, коли рука автоматично тягнулася до чашки.

Кав’ярня поступово заповнилась майже до країв і через деякий час вільних столиків не залишилось. У повітрі витала суміш аромату кави, кориці й легкого гомону голосів. Хтось постійно зазирав у зал, шукаючи стілець. Я вже думала, що врешті піднімусь і піду, коли почула голос.

— Вільно? — раптом пролунав знайомий голос.

Я підняла очі й побачила Артема. На ньому була темна сорочка, прості темні джинси та легке пальто. У нього в руках була книжка — не наукова, а художня. Щось товсте в м’якій палітурці.

— Тут... так, сідай, — я трохи зніяковіла і поспіхом прибрала блокнот з його частини столу.

— У тебе тут робочий штаб, — він посміхнувся, обережно присівши навпроти. — Не заважаю?

— Тільки якщо не почнеш редагувати мій текст прямо зараз, — усміхнувшись відповіла я і сама собі здивувалась, як легко це сказалось.

— Ні, сьогодні я не куратор. Сьогодні я хлопець з книгою, який хотів знайти місце і... випадково натрапив на знайому студентку.

Він декілька хвилин нічого не сказав, просто гортав книжку, потім подивився на мій ноутбук.

— Ти вже працюєш над фінальним блоком?

— Ага. Хотіла сьогодні все дописати, — я змусила себе не надто довго вдивлятись у його очі.

— У тебе добре виходить не втрачати думки, — сказав він тихо, і на мить замовк. — Знаєш, не всі вміють говорити так точно, як ти пишеш.

Я відчула, як серце робить маленький оберт. Дивно, як звичайні слова можуть гріти сильніше за каву.

— А ти завжди говориш компліменти через інтелект? — обережно пожартувала я.

— Я завжди говорю правду. Це іноді звучить як комплімент, — його усмішка стала глибшою.

Йому якраз принесли його каву і він відклав книжку на стіл — Кундера, «Нестерпна легкість буття».

— Серйозно? — я підняла брови. — Не очікувала.

— А що очікувала?

— Ммм... щось юридичне? «Історія кримінального права Європи»?

— Ух, як образливо, — Артем удавано скривився. — Я, між іншим, колись хотів вступати на філологію.

— Ти? — я не стримала сміх. — Ти це серйозно?

— Цілком. Але мій батько сказав: «Артеме, слова — це не професія». І я пішов у правознавство.

— Ти слухався батька?

— Тоді — так. Тепер — ні.

Ми замовкли на мить. Я відчула, як повітря між нами трохи загусло. Він дивився на мене з тією самою усмішкою — не ввічливою, а тихою, справжньою. Я ковтнула кави, хоч вона давно охолола.

— А ти? — озвався він знову. — Ти завжди хотіла бути юристкою?

— Ні, — я знизала плечима. — Я хотіла бути психологинею, але після певних подій в моєму житті вирішила, що хочеться мати голос. Вплив. Щоб хоч щось змінювати. Тай в юридичній сфері теж можна допомагати людям. Просто по-іншому.

— У тебе це виходить, — сказав він тихо. — Твій проєкт — це не просто ідея. Це… відчувається, що ти думаєш про реальних людей.

Я опустила очі на клавіатуру. Серце стислось. Його голос був надто близько.

А потім… між нами виникла тиша. Така, в якій не було незручності. Навпаки — в ній було щось магнітне. Він читав свою книгу, а я дороблювала наш проєкт.

Через хвилин десять я відчула, як його погляд знову зупинився на мені. Повільно підвела очі. Він не відвернувся. І в цих кількох секундах я побачила… щось інше. Не холодного куратора, чи викладача. Я побачила чоловіка, який дивиться на мене, бо хоче бачити. Невимушено, не випадково — по-справжньому.