Розділ 10

Середа почалась без катастроф — і це вже було добре. Я встигла встати за першим будильником, навіть не забувши про ранкову каву. В університеті все як завжди: трохи сонні обличчя в аудиторіях, запах дешевого капучино з автомату і купа конспектів.

Ми з Вікою сиділи в аудиторії й ділилися одним пакетом горішків, які я випадково знайшла в сумці.

— Слухай, — нахилилася вона до мене, — сьогодні після навчання мене Андрій забирає.

— Куди? — запитала я, кидаючи горішок у рот і криво посміхаючись.

— У нього сьогодні нарешті вільний вечір. Сказав, що це несправедливо, що він вічно зайнятий, а я просто чекаю, — скривилась вона, але очі світилися. — Тому вирішив зробити якийсь сюрприз.

— Це мило, — я стиснула її руку. — Ви такі… справжні. Я рада за тебе.

— Дякую, — посміхнулася вона і додала тихіше — Але я не за це кажу. Просто якщо ти мала якісь плани на сьогодні, щодо мене, то в мене не вийде.

— Ні-ні, я після занять просто в гуртожиток піду.

Віка кивнула, але подивилась на мене трохи довше, ніж треба.

Після всіх занять ми зібралися в нашій звичній аудиторії для обговорення проєкту. Ми з Вікою сіли на свої місця і лише встигли перекинутись парою слів. Артем уже був там. Сидів за викладацьким столом, розглядаючи якісь папери і в якийсь момент підняв очі, щоб перевірити, чи всі зібрались.

Усередині щось стиснулося. Я відчула знайоме тепло, яке з’являлось кожного разу, коли ми зустрічались поглядами. Артем швидко відвів очі і почав говорити про дослідження.

Обговорення тривало хвилин двадцять — хтось говорив більше, хтось просто сидів. Марина постійно намагалась вставити якісь речення, але все звучало поверхнево. Микита вкотре вдавав експерта, але всі давно навчилися це ігнорувати.

Коли дійшла черга до мене, я озвучила одну з ідей щодо нашого дослідження — про інтерв’ювання колишніх ув'язнених через онлайн-опитування, з адаптацією форми до психоемоційного стану учасників. Це могло би стати вагомою частиною аналітики, якщо вдасться.

Я говорила не надто впевнено, але й не ховалась. Артем уважно слухав, не перебивав, навіть трохи нахилився вперед, ніби ловив кожне слово. Коли я закінчила, він нарешті відреагував:

— Це сильна ідея. Якщо правильно подати — це може стати ключовою частиною нашого проєкту. Яна, добре пропрацювала.

Я відчула, як щоки починають горіти. Наче похвала була не просто за ідею, а за щось більше. Я опустила очі в зошит, роблячи вигляд, що щось занотовую.

Віка нахилилась до мене й тихенько прошепотіла з ледь стримуваною усмішкою:

— Він тебе слухає, ніби ти закони пишеш.

Я ледь не пирснула від сміху й штовхнула її ліктем під столом. Але серце билося трохи швидше.

Артем повернувся до загального обговорення, знову став стриманим і серйозним, ніби між нами нічого не було. Але я вже знала — мені це не здалося.

Наша зустріч закінчилась і всі почали розходитись. Марина та Карина пішли разом, щось енергійно обговорюючи. Тимофій ще встиг позіхнути на пів аудиторії, перш ніж попрощатися.

Віка підскочила майже миттєво, Андрій уже чекав її біля корпусу. Перед тим, як вийти з аудиторії вона обійняла мене.

— Андрій вже чекає. Я побігла!

— Біжи, — усміхнулась я й махнула їй, коли вона вже почала відходити від мене.

Вона раптом розвернулась та підморгнувши мені прошепотіла:

— Не загубись дорогою, принцесо.

Я скривилась у напів усмішці, киваючи.

Я виходила майже останньою. Хоч і не затримувалась спеціально. Несподівано помітила, що крім мене ще залишився тільки Микита. Але через декілька секунд він щось буркнув, махнув рукою і пішов. Тепер я залишилась тут одна.

Збиралась я повільно, трохи затягуючи момент, мені не хотілось бігти в гуртожиток одразу.

Я тільки вийшла на коридор та почала йти до виходу, як за спиною почула кроки. Кроки, які були для мене знайомі та вже легко впізнавані.

— І що, сьогодні залишаєш аудиторію останньою? — почувся голос Артема позаду.

— Ну хтось же має вимикати світло, — усміхаюсь, озираючись.

Він легко засміявся.

— Пощастило, що не я. Мене б відправили платити за електрику.

— Ну, це було б справедливо. За всі ті додаткові завдання.

— Ой, почалось...

Вечір обіймав будівлю лагідною темрявою. Крізь вікна пробивалося останнє золоте світло. Ми йшли через довгий коридор, потім по сходах вниз, неквапливо, ніби нікуди не поспішали. Мовчання було приємним, не натягнутим. Просто… затишним.

— Ти сьогодні була переконливою, — сказав він.

— Може, я просто добре вдаю, що знаю, що роблю, — знизала плечима я.

Він засміявся.

— Якщо це «вдавання», то прошу продовжувати. Ти налякала навіть Микиту, здається.

Я теж розсміялася.

— Думаєш, це складно? Треба просто дивитися йому прямо в очі і говорити тихим голосом. Він одразу губиться.

— Мені здається, ти відкрила таємну інструкцію, як керувати самовпевненими студентами.

— Це буде наступний проєкт, — пожартувала я. — «Психологічна зброя Яни».

Ми вже вийшли з корпусу та йшли доріжкою до воріт. У дворі було тихо, тільки десь попереду гуркотів транспорт і виблискували ліхтарі. Ми йшли поряд, наші кроки звучали в унісон.

— Ти часто йдеш останньою? — раптом запитав він.

— Не завжди. Просто іноді не хочеться поспішати. Або хочеться… подумати.

— А сьогодні? — його погляд ковзнув у мій бік, але я не оберталась.

— Сьогодні просто так вийшло, — я відповіла чесно. — А ти завжди такий серйозний? — спитала я, глянувши на нього з-під лоба.

— Я? — він зробив вигляд здивованого. — Та ні. Просто намагаюсь не злякати студентів своєю харизмою.

— Це так називається?

— А як би ти це назвала?

— Ммм… стримано загрозливий. Але іноді навіть приємний.

Він розсміявся — щиро, легко. Його сміх ніби розтопив щось у мені. Я теж не стрималась.