Розділ 9

Понеділок. Ранок. Сонце яскраво світить на небі. Так і не скажеш, що вчора цілий день була холодна та погана погода. Я не встигаю вслідкувати за змінами погоди. Майже, як і за всім тим, що відбувається навколо. 

Ми якраз йшли з Вікою по доріжці до університету.

— Ти сьогодні на роботі до скількох? Як завжди чи раніше можеш звільнитися? — сказала Віка, все ще дивлячись в свій телефон.

— Вважай, що я вільна після занять. Я вирішила в цьому році раніше взяти «відпустку». 

— Ти ж раніше завжди брала відпустку з початку грудня.

— Так, але це останній рік і я хочу краще підготуватися до цієї сесії. Тай не забувай про проєкт, він теж займає багато часу. Я просто не встигаю все. 

— Ну так, проєкт дуже важливий, — якось саркастично це прозвучало від неї. — Зайдем за кавою? Тому що я засинаю на ходу.

— Давай, тільки швидко. Ми й так сьогодні запізнюємося, — зайшовши в приміщення, ми звернули до кавового апарату. — Так а чому ти запитувала про роботу?

— Та ось побачила, що сьогодні хороші знижки в нашому улюбленому магазині. Давай сходим, подивимось, що там цікавого.

— Давай. Тільки цього разу, без сюрпризів.

— Добре.

Після другої пари та невеликого перекусу ми йшли до потрібної аудиторії. Майже перед самими дверима, в мене задзвонив телефон. Подивившись на екран, я побачила напис «Тато».

— Ти йди, а я зараз, — сказала я подрузі, вказавши на телефон.

Піднявши трубку, я відразу вигукнула:

— Привіт, таточко!

— Привіт. Я не заважаю, в тебе зараз заняття?

— В мене є ще пʼять хвилин перерви.

— Добре. Як в тебе справи? 

— В мене все як завжди, все добре. А в тебе як справи? Як ви? 

— В нас теж все гаразд. Я ось повинен буду до столиці по роботі їхати десь на днях. Хотів би тебе побачити. Дуже скучив за своєю дівчинкою! В тебе знайдеться час зустрітися?

— Звичайно! Ти ще питаєш. Коли ти приїдеш?

— Ще не знаю точно. Просто вирішив запитати. То ти після занять вільна кажеш?

— Так, крім середи та п’ятниці. В мене додаткове заняття по проєкту. Пам’ятаєш? Я розповідала тобі якось.

— Так, пригадую. Ну добре, йди на своє заняття. Як буду їхати — тобі скажу. Удачі тобі!

— Чекатиму тебе! 

Договоривши, я потягнулась щоб відкрити двері, але не встигла цього зробити, тому що вони вже почали відкриватись. Повернувши голову вліво, я побачила Артема. Він стояв поруч і притримував двері для мене. 

— Доброго дня! — привіталась я.

— Привіт! — відповів і жестом запрошував зайти в середину. 

Наша поява разом не пройшла повз Віку. Як тільки я дісталась свого місця, вона почала:

— Це ти так довго з батьком розмовляла, чи не тільки з ним?

— Ми зустрілись перед самим входом в аудиторію і всього лише привітались, тож заспокойся. 

У відповідь наче подруга лише скривджено піджала губи.

Пари сьогодні пройшли досить швидко і ми вже йшли доріжкою до воріт. Спочатку я побачила, що на парковці, неподалік своєї машини стоїть Артем і розмовляє з кимось. Але зробивши ще декілька кроків, ми якраз відходили від воріт, я побачила, що цей чоловік починає відходити від нього, розвернувшись починає йти в нашому напрямку. І цей чоловік — мій тато.

— Тату? — голос мій був трохи тремкий, як завжди, коли я його давно не бачила.

Він одразу усміхнувся. Очі — ті самі, як у мене. Теплі, втомлені, знайомі до дрібниць.

— О, малеча! — Він розкинув руки й обійняв мене міцно, сильно. Так, як тільки він вмів. — Сюрприз вдався?

— Ти ж казав, що приїдеш «десь на днях»…

— А я й приїхав. Просто раніше, — підморгнув. — Підійшов до університету і ось запитав у молодого чоловіка, чи заняття закінчились.

Я кинула швидкий погляд на Артема, який ще стояв біля своєї машини й удавав, що розмовляє телефоном. Але я бачила, що він дивиться. Довго, майже з цікавістю.

— Це мій викладач, — тихо сказала я. — Куратор по конкурсу.

— А-а, — тато кивнув. — Виглядає... ну, серйозно. І як, суворий?

— Ммм, буває, — усміхнулась я.

— Добрий день, дядько Віталій! — привіталась Віка, підійшовши до нас.

— Привіт, Віко. Як в тебе справи? — повернувся він до Віки.

— В мене як завжди, все добре, — всміхнувшись, відповіла подруга і перевела погляд на мене. — Ян, тоді я піду в магазин. Не буду вам заважати. Зустрінемось в гуртожитку.

— Добре.

— До зустрічі, дядь Віталь. Рада була вас бачити!

— Я теж, бувай! — тато махнув рукою Вікі і та розвернувшись, пішла далі.

Ми рушили далі по доріжці і він, як завжди, забрав мій рюкзак, хоч я і протестувала.

— Тату, я доросла, ти знаєш, що мені двадцять?

— Двадцять — не причина тягнути на собі вантаж цілого факультету, — буркнув він, і ми обоє засміялися.

Ми йшли повільно, як завжди, коли йшлося про розмови. Він розпитував про навчання, про роботу, про подругу Віку. Я розповідала все — чесно, трохи з сарказмом, трохи з натхненням. Тато слухав уважно, вставляв жарти, іноді кидав свої фірмові "ну нічого, головне — щоб не втратила себе".

Ми зайшли відпочити до невеликої кав’ярні, втомившись після прогулянки. Там пахло свіжою випічкою й кавою. Я взяла чай та круассан, тато — сендвіч і капучино. Сіли ми за столик, що був біля вікна.

— Усе гаразд? — спитав він, поки я ковтала чай. — Ти виглядаєш трохи... задумливою.

Я знизала плечима. Не хотіла говорити про роботу й навчання. Не хотіла говорити про Артема. Не хотіла говорити про ті дивні погляди. Не хотіла про відчуття, які самі проростали, хоч я й не поливала.

— Просто втома. Багато навчання.

Він кивнув.

— Я розумію. Яна, ти знаєш, що можеш мені сказати будь-що, правда?

Я подивилась на нього. Усе життя він був для мене тим, хто справді слухає. Хоч і далеко, хоч і з іншою сім’єю, але завжди це був мій тато.

— Знаю. І дуже ціную.

Ми мовчали кілька хвилин, просто сиділи, дивилися на людей за вікном. Хоч у нього і була нова родина, але між нами завжди було щось справжнє, стабільне.