Розділ 6

Не встигла я отямитись, як настала середа — час зустрічі нашої групи для проєкту. 

Я зайшла разом із Вікою до аудиторії. Ми трохи запізнилися — Віка довго не могла обрати між кавою та чаєм на автоматі, а я просто мовчки стояла поруч, думаючи про ідею, яку носила в голові вже два дні.

Микита вже сидів біля дошки, розклавши папери, і щось енергійно розповідав Карині, яка його майже не слухала. Тимофій втупився в екран телефону, не особливо цікавлячись тим, що відбувається. Марина надула губи, сидячи біля вікна, граючись з блиском для губ, періодично поглядаючи на двері.

— Ну нарешті, — кинула вона, коли побачила Артема Вікторовича, який з’явився у дверях.

Він увійшов в аудиторію. Чорна сорочка, спокійний крок та погляд, який на долю секунди затримався саме на мені. Я ж ледве помітно завмерла, намагаючись не зреагувати.

— Добре. Радий, що ви зібралися, — коротко мовив він, вмощуючись на краю стола та глянув на кожного, наче оцінюючи рівень ентузіазму в групі. — Тема вам відома. Формат — груповий проєкт, з подачею практичної моделі або ініціативи. Оцінювання — внутрішнє і конкурсне. На розробку три тижні. Нам потрібно обрати вектор, з якого почнемо розробку. Ідеї?

Марина перекинула ногу на ногу так, щоб це не міг не помітити Артем Вікторович.

Микита одразу підняв руку, але навіть не чекаючи дозволу, почав:

— Думаю, найлогічніше — це аналітична записка на двадцять сторінок, з порівнянням українського законодавства та європейських моделей. Додати статистику, зробити графіки — отримаємо солідний, академічний матеріал.

— Очікувано, — пробурмотіла Віка.

Марина, яка сиділа, схрестивши ноги так, щоб бути на виду, розправила плечі.

— Я подумала, що можна зробити кампанію в соцмережах. Наприклад, серію постів з історіями успіху. Це буде емоційно і з великою аудиторією. Ми маємо показати, що життя після в’язниці не кінець, а новий старт.

Карина, як завжди, її підтримала:

— Так, і ми могли б зробити фотопроєкт до цього. Візуальний контент зараз усе вирішує.

Артем Вікторович нічого не відповів, просто дивився. Не відкидаючи, не схвалюючи.

— Далі?

— Я теж підготувала дещо, — підняла голову Віка. — Можна зробити інтерв’ю з реальними людьми. Зняти короткий відео-документальний проєкт. Нехай це буде живе дослідження, а не просто таблиці. Ми покажемо не закон, а людину.

Артем Вікторович злегка підняв брови.

— Непогано, — відповів та перевів погляд на Тимофія.

Тимофій піднявши очі від телефону, знизав плечима.

— Мені все одно. Головне, щоб не дуже складно.

Я ж продовжувала сидіти мовчки, збираючись з думками. Моя ідея була глибшою та конкретнішою. Але я боялася, що це прозвучить занадто серйозно та занадто складно. Я не знала, як почати, і головне — чи варто.

Але за мить я відчула погляд Артема Вікторовича, він дивився прямо на мене. Тихо, без тиску. Його погляд був не наказ, а запрошення.

Він сидів прямо навпроти мене, його пальці ритмічно стукали по краю столу.

Я вдихнула та відчула, як серце починає стукати швидше.

— У мене теж є думка, — сказала я.

— Продовжуй, — відповів він, нахилившись трохи вперед.

— Я подумала, — сказала я, намагаючись тримати голос рівним, — що можна створити не просто дослідження, а макет програми реінтеграції. Як покроковий план дій: юридична консультація, навчальні модулі, контакти служб, база даних про можливості працевлаштування. І це все — на прикладі реального кейсу. Можливо, навіть із пілотним запуском через волонтерський центр.

Коли я договорила — всі задумливо мовчали. Навіть Микита не втримаючись похитав головою, такого він не очікував.

Марина демонстративно закотила очі. Карина злегка штовхнула її під столом.

Артем Вікторович нахилив голову в бік. Подивився на мене ще мить. Стримано. Але щось у його очах змінилось. В цей момент він немов щось для себе визнав.

— Саме цього я і чекав. Конкретика, глибина та орієнтація на результат.

А от я такої реакції не чекала.

Він вирівнявся.

— Беремо за основу її ідею. А тепер давайте розподілимо завдання.

Марина демонстративно хмикнула. Віка ледь стримала усмішку. Я ж дивилась у зошит і вперше за довгий час не почувалася тінню.

— Нам треба буде вирішити, з чого почнемо, — встав і сказав наш куратор. — І яку модель беремо за основу…

Наступні хвилин двадцять ми обговорювали подальший план дій.

На закінчення Артем Вікторович промовив:

— Добре, на сьогодні достатньо. Наступна зустріч відбудеться в п’ятницю. Я сподіваюсь за цей час ви виконайте, те що ми тільки що обговорили. Всім бажаю успіхів! До зустрічі. — договорив він, а потім перевів погляд на мене та додав. — Яна можеш затриматись на хвилинку?

Зібравши речі всі попрямували до виходу.

— Я чекатиму тебе на коридорі, — сказала Віка, підморгнувши.

Я підійшла до столу. Артем Вікторович сфокусувавши свій погляд на мені, сказав:

— Яно, не бійся висловлювати та відстоювати свою думку. Будь більш впевненою в собі. Ти ж це можеш, я знаю, — на мить посміхнувшись, він продовжив. — Іноді те, що здається тобі неправильним чи недоречним, насправді може виявитися найкращим рішенням. Вір у себе!

Я стояла, дивившись на нього та не знала, що йому відповісти. Такого почути я не очікувала, тому просто сказала:

— Дякую вам за пораду. 

— Звертайся, — відповів він, ледь посміхнувшись. — Добре, йди готуйся. Гарного тобі дня!

Він кинув останній погляд на мене. І вийшов.

Коли я вийшла на коридор, Віка відразу підлетіла до мене.

— Ну, що він сказав? — вмираючи від нетерпіння запитала вона.

— Просто сказав, щоб я була впевненішою в собі, — відповідаючи, я замислилась, наскільки добре він мене розуміє.

— Ну нічо собі, — прошепотіла Віка, схилившись трішки до мене. — Він тебе помітив. Не тільки як студентку, якщо ти мене зрозуміла.